Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

— Вона ж без патронів, — позіхнула Фло. — Тітка нею лякає зайців.

— Хай як, — відповіла Клер.

— Я жартую, — Том виправдовувався. Іще раз вищірив свої неприродно білі зуби, потім опустив дуло й повісив зброю.

Я простяглася на дивані, адреналін відступив. Закляклі пальці потроху розгиналися.

— Смішно, хоч падай, — звела брови Клер, вона абсолютно не розуміла, що в тому смішного. — Наступного разу, як захочеш пострибати з цією штукою, переконайся, що навколо немає моїх друзів.

Я вдячно поглянула на неї, Клер закотила очі, ніби намагалася сказати: «От козляра!».

— Вибачте, — спокійно промовив Том. — Чесно, це ж лише жарт. Перепрошую, якщо когось образив, — і театрально вклонився мені.

— Гаразд, вибачайте, — докинула Фло, — мабуть, почну готувати вечерю.

— Допомога потрібна? — запропонувала Клер, обличчя Фло проясніло. Неймовірна усмішка цілком змінила вираз її обличчя.

— Справді? Це ж усе на твою честь, це ж ти сьогодні королева.

— Не вигадуй, я з радістю щось зроблю.

Клер злізла з дивана, і вони вийшли з кімнати, рука Клер привітно обіймала подругу за плече. Том уважно за тим спостерігав.

— Цікава парочка, — прокоментував він, коли вони зникли з очей.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавилась я.

— Не можу зіставити Клер, яку я знаю, з Фло. Вони такі… різні.

Здавалося, зауваження не мало сенсу, адже зовні вони були надзвичайно схожі одна на одну, одягнені в однакову форму із сірих потертих джинсів та смугастих кофтинок. Проте значення його слів я розуміла. Ніна потягнулася.

— Але в них є одна спільна риса.

— Яка?

— Вони обидві думають, що Клер — бісів центр Всесвіту.

Том фиркнув, я ледве стрималася, щоб не розсміятися.

Ніна скоса поглянула темними очима, маленька крива усмішка зачаїлася в кутиках її рота. Вона випрямилася, розправила плечі одним легким рухом.

— Ну гаразд. Треба зателефонувати, щоб не мати потім клопоту, — вона дістала телефон і скривилася. — Зв’язок відсутній. А в тебе, Лі?

Нора. Можна було на пальцях порахувати рази, коли мене не охоплювала одержимість виправити людей.

— Не знаю, — почала нишпорити по кишенях. — Дивно. Ніде нема телефона. Упевнена, що під час стрільби він був зі мною, я ще Твіттер перевіряла. Може, в машині забула. Проте не думаю, що в мене є зв’язок. Від моменту прибуття на телефоні не було жодної поділки. — У тебе ж ніби вранці щось ловило з нашої кімнати?

— Так, — Ніна підняла телефонну слухавку і натиснула кілька разів на важіль. — І досі не працює. Тоді піду нагору, може, на балконі вдасться спіймати кілька поділок. Чи принаймні відправити повідомлення.

— А чому виникла така гостра необхідність зателефонувати? — поцікавився Том.

Ніна заперечила:

— Та наче й не гостра. Просто… знаєш. Я сумую за нею.

— Чесна гра.

Ми обоє провели її поглядом, довгі ноги долають дві сходинки одним кроком. Том зітхнув і розлігся на канапі.

— Брюсові не телефонуватимеш? — запитала в Тома. Він похитав головою.

— Якщо чесно, то ми трохи… як би це назвати. Посварилися. Саме перед моїм від'їздом.

— Ясно, — я спробувала зреагувати нейтрально.

Ніколи не знала, що казати в такі моменти. Ненавиджу, коли люди пхають носа в мої справи, тому вважаю, що й інші відчувають те саме. Але іноді їм хочеться поділитися, вони стають холодними та дивними, і впевненість кудись зникає. Я намагаюся нікого не засуджувати, не допитуватися, але й не відмахуватися від зізнань. Правду кажучи, глибоко в душі мені геть не хочеться слухати їхнє жалюгідне скиглення та розповіді про дивакувату одержимість, проте часом навпаки хочу їх до того змусити. Саме це відчуваю зараз: сиджу, киваю, коментую та обмізковую почуте.

Це наче відкрити капот автомобіля, щоб побачити, як працює механізм всередині. Банально до сліз, що й справді змушує людський механізм працювати, проте є щось захопливе в тому, як зубці та пружини труться одне об одне.

Наступного дня проблемою стає цілковита відраза до себе, адже ти бачив його голим та незахищеним. Тому я все-таки намагаюся зоставатися стриманою і, скориставшись нагодою, вислизнути, уникнувши подальших одкровень.

Не завжди воно спрацьовує. Надто часто на вечірках мене приковують кайданками, змушуючи вислуховувати довгі балади про всілякі перипетії: він сказав це, вона втекла з тим, потім колишня зробила ще щось…

Ви, мабуть, гадаєте, що люди зазвичай обережні, відкриваючи душу письменникові. Ви думаєте, їм би варто знати, що ми, як ті хижаки, нишпоримось у трупах мертвих справ, пережовуємо рештки для своєї роботи, перетворюючи їх на живу матерію наших власних вигадок. Том, як ніхто, мав би те знати. Але його це не спинило. Томів монолог, хоча голос і звучав знудьговано-протяжно, не міг приховати гнів на власного чоловіка.

— …Те, що тобі варто знати: саме завдяки Брюсові Джеймс отримав свій шанс. Це він був його режисером у «Чорних краватках, солодких брехнях»… ще тоді — сім чи вісім років тому. І, можливо, я не знаю, ніколи не запитував, що саме там відбулося, але Брюс ніколи не вирізнявся професійною невинністю. Звісно, тоді ми ще не були разом. Проте природно, він вважає, що за Джеймсом — боржок, а Джеймс, своєю чергою, можливо, відчуває, що нічого йому не винен. Я знаю, що Брюс злився, як чорт, через перипетії з «Коріоланом» та на Еймона, бо той захищав Джеймса… А потім усі ті чутки навколо нього та Річарда, і джерело тих пліток було чудово відоме. Брюс клявся, що ніколи не надсилав Кліву те повідомлення.

Том вів далі, потік імен та подій, що нічого для мене не значили, вистави, про які мала лише невиразне уявлення на тлі мого культурного виховання. Їхні ігри промчали повз мене, проте суть зрозуміти неважко. Брюс лютився на Тома й не хотів, щоб той їхав на вечірку, а Том не послухався.

— Хай йому грець, до біса все! — врешті-решт, здався Том. Не знала, кого він має на увазі: Брюса чи Джеймса. Він підійшов до серванта, де стояла купа пляшок. Джин, горілка, жалюгідні залишки вчорашньої текіли. — Щось вип’єш? Може, джин-тонік?

— Дякую, ні. Хоча, тонік буду.

Том закивав, пішов за льодом та лаймом, повернувся з двома чарками.

— Хвости пістолетом! — його обличчя вкрилося зморшками, Том постарів років на десять. Зробила ковток і захлинулася. Тонік там був, проте й джину не бракувало. Могла б зчинити ґвалт, проте Том так комічно звів брову, мені нічого не лишилося, от тільки всміхатися і сьорбати далі.

— Кажи вже, — вів Том, вицмуливши свій келих й наливаючи другий, — що у вас було з Джеймсом? Що за дійство