Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Тому Кошовий пішов пішки.

О цій порі людей на вулицях давно не було. Хіба проходив випадковий перехожий, якого затримала служба. Ймовірно зустріти російських військових, батярів, злодіїв, у певних місцях — повій, котрих перші воєнні місяці породили більше. Та загалом Клим, рухаючись у знайомому напрямку, до Верхнього Личакова, нікого небезпечного й небажаного для себе не вздрів. Щойно майоріла постать, стискав у кишені руків'я револьвера. Але, вочевидь, випадкові перехожі так само не горіли бажанням перетинатися в такій порі з незнайомцем, тож переходили на інший бік вулиці.

Хотілося бігти, проте Кошовий розумів: приверне увагу. Йшов швидко, не вирівняв дихання вчасно, тому засапався й кілька разів зупинявся, аби перевести дух. І все одно дістався до ресторанчика «Під вошею» трохи більше, ніж за годину.

Ця частина Верхнього Личакова навіть тепер лишалася безроздільним батярським володінням. Клим чув від Шацького плітку, ніби кримінальники неофіційно домовилися з новою владою про своєрідний паритет: ніхто нікому не заважає, поки не йдеться про якісь глобальніші, ніж робота чорного ринку, справи. Наприклад, крадіжка з військового складу, пограбування товарного вагону на залізниці, торгівля зброєю тощо. Втім, заборонити обіг зброї під час війни не міг би й сам Господь Бог.

Кошовий не знав, правду казав Шацький чи за звичкою прибрехав. Натомість «Під вошею» кипіло звичне життя, так, мов нічого в місті й державі не помінялося. Ба більше: колись не надто значущий заклад протягом короткого часу перетворився на одну з неофіційних штаб-квартир львівських злодіїв.

Єдине місце, куди Клим міг прийти по допомогу й мав реальну можливість її тут знайти.

Прочинивши двері й зайшовши, він вдихнув знайомий запах пива й тушкованої кислої капусти. Шкварками «Під вошею» зараз не пахло, зате очі різав дим дешевого міцного тютюну. Навернулися сльози. Витерши вологу, Кошовий ступив уперед, аби роздивитися й, можливо, вгледіти того, кого шукав.

Ресторанчик усередині виглядав не надто маленьким, як здавалося, коли відвідувач зазирав сюди вперше й бачив непоказну будівлю. Столики стояли на перший погляд хаотично, та насправді — системно, розташувавшись по обидва боки зали й утворюючи прохід до шинквасу. Раніше, в мирний час, ця пора для закладу була не благодатною. Відвідувачі стягувалися сюди глибоко по дев'ятій вечора й з потреби могли сидіти до ранку. Дехто міг навіть ночувати, заплативши за одну з чотирьох крихітних, більше схожих на комірчини кімнат за кухнею. Єдине, чого не дозволяв власник, — засинати за або під столами. Якщо підгулялий клієнт не слухав прохань і не забирався геть, попередньо розрахувавшись, ще й починав при цьому кричати, протестувати й буянити, його викидали геть, часто-густо заборонивши приходити знову на якійсь час чи назавжди. А так, до дев'ятої «Під вошею» завжди сиділо двоє-троє людей, здебільшого випадкових.

Тепер тут були зайняті майже всі столики. Чоловічі спини закривали шинквас і кельнера за ним. Приміщення наповнював гул, і фантазія дозволяла уявити себе у великому вулику, де бджоли вміють говорити, а прибулець розуміє суть їхніх розмов. Видивляючись перед собою, Клим пройшов ще трохи вглиб, витягнувши шию.

Не побачив потрібну особу.

Увагу звернули на нього — стало тихіше. «Під вошею» не любили чужих. Особливо зараз, коли кругом повно підозрілих та непевних людей. Кошовий не тішив себе надією, що раптом зустріне когось, хто до війни бачив його тут у потрібних компаніях. Вештатися від столика до столика й видивлятися чи питати всіх про те, що цікавить, Клим не збирався. Відчуваючи на собі пильні, пронизливі, недобрі погляди, він вийняв правицю з кишені, тримаючи руки вздовж тіла й демонструючи миролюбність.

— Пане! Га, паночку!

Гукали явно його.

Кошовий обернувся на хрипкуватий жіночий голос.

Побачив високу, худу, на вигляд немолоду повію, котра намалювалася так яскраво, із кричущою вульгарністю, що вирізнялася навіть у густому смердючому сизому димі. Ще одне клацнуло в голові: до війни «Під вошею» збиралися проститутки, але не в такій кількості, як побачив Клим зараз. Торговки тілом згуртувалися відразу за кількома столиками в дальньому кутку, й, судячи з того, як часто одні чоловіки підходили до жіночого гурту, а інші — відходили в компанії, оборудки проходили просто тут. А помешкання за кухнею вже цілком могли правити за бордельні кімнати.

— Так, — сказав він, повернувшись.

— Сервус, паночку, — повія наблизилася ще, й Кошовий відчув сивушний дух. — Ти, бачу, чемний та файний. Мо', зафундуєш[34] пані яку чвертку горівки, бо маю таку бідосю, що но.

Говорила вона голосно, привертаючи до себе загальну увагу, змушуючи відволіктися й повернутися навіть тих, хто вирішував власні справи й ні на що та ні на кого не зважав. Тутешні звичаї Клим знав досить добре, тож нічого хорошого від розмови не чекав. Подумав засунути правицю назад до кишені, вчасно зупинився: подібний жест спровокує швидше, ніж хрипата шльондра.

— Перепрошую, пані. Але я грошей не маю, — мовив спокійно і теж так, аби присутні чули. — Нині бідося страшна не лише у вас..

— Не маєш? — перепитала жінка, затим ляснула в долоні: — Ти не маєш грошей! Я таке вже раз почула від пана! Іч, який цваняк! Юж[35], соколе! Більше такого не буде!

— Чого не буде? Я вас не розумію.

— О! Гляньте на нього! Не розуміє! А коли — так добре розумів! Скористався, спарувався — і нема його! Так нагло! Не заплатив тоді, бо грошей не мав! Як почала волати про ґвалт, ти мені ще око підбив! О, маєш! Гляньте сюди! То він зробив, він!

Тицяючи Климові в груди пальцем лівої руки, жінка плюнула на праву долоню, розмазала пудру під оком. Там справді з'явився синець — невеличкий, але огидний, брудно-жовтий, із червоними прожилками. Між тим ліва долоня перетворилася на кулак, повія тицьнула ним Кошового в груди.

— Поверни мої гроші, вилупку! Мої гроші!

Загрозливий рух відчувся водночас із двох сторін.

Крок ліворуч, де простору більше.

У русі Клима зупинив грубий поштовх у плече. Взяли, стиснули. Розгледіти до пуття першого противника Кошовий не встиг, лиш помітив — високий, міцний, подібний статурою до Навотного. Ще подумав: от же ж щастить сьогодні на таких... Але шарпонули з іншого боку, і він побачив перед собою бліде, мов знекровлене, обличчя.

Тонкі губи. Очі — щілини. Брів нема.

Зголені, над лівою тонкий поріз, свіжий.

— Не годиться, пане. Жінок у нас не б'ють, — просичав