Читати книгу - "Король болю"

королю, він цим не дотримає. Королівський нащадок залишиться в монастирі, і Христоф не зможе подбати про його безпеку. Тому, коли наступного разу вартовим виявився брат Гвідо, в’язень тільки приязно до нього усміхнувся. Натомість, добродушний монах тепер виглядав на подив серйозно.

— Господь послав тобі чималі випробування, мандрівниче, — поважно промовив вартовий після вітання, — але Господь послав тобі також друга.

— Чиста правда, — погодився Христоф, дещо здивований такою урочистістю.

— Я цілу ніч роздумував над тим, як маю вчинити: скоритися волі абата, який заточив тебе тут, чи велінню свого серця... — продовжив монах.

Тут він випрямився, щоб набути поважного вигляду, проте, насправді, виглядав ще кумедніше.

— У мене на поясі ключі від твоєї в’язниці, — сказав Гвідо і на підтвердження слів побрязкотів чималою дзвінкою в’язкою, — заледве чи матимеш клопіт із тим, щоб відібрати їх у мене. Хоча б тому, що я не чинитиму опору.

Сказавши це, він зажмурив очі, мовби чекаючи, що Христоф його вдарить для певності, як і личило втікачеві. Однак той не рушив з місця, а ключі й далі висіли в брата Гвідо на поясі. Монах урешті розплющив очі й здивовано глянув на в’язня.

— Тікай, мандрівниче, — вимовив охоронець, — вгорі по сходах ще кілька замкнених дверей, тому забери в мене цю в’язку.

Тут він не витримав і, знявши ключі з поясу, простягнув їх львів’янину. Втім, Христоф лише усміхнувся.

— Дорогий брате, — сказав йому в’язень, — за інших обставин я б радо скористався твоєю добротою і возхвалив би Господа за те, що направив тебе сюди з такими намірами. Але тримають мене в цій обителі зовсім не двері й замки, а те, що називають обов’язком. І якщо двері можна зламати, а замки відімкнути, то слово честі непорушне, і єдиний ключ до свободи — це виконана обіцянка.

— Що ж, — зітхнув Гвідо, і від Христофа не приховалось те, що зітхнув він насправді з полегшенням, — ці шляхетські ігри не до шмиги звичайному монахові, тому наполягати на своєму було б дурницею. Хай допомагає тобі Господь.

— Чи маєш якесь доручення, брате? Чи просто прийшов мене провідати? — запитав Христоф.

— Так, — кивнув Гвідо, — його преосвященство, абат велів передати, що запрошує тебе сьогодні розділити з ним обідню трапезу.

— Он як?

— Сказав: «Брате Гвідо, поцікавтеся, прошу, в нашого гостя чи в доброму здоров’ї та гуморі він перебуває. І якщо так, то чи не відмовився б він зі мною разом пообідати?..» — переповів монах.

— Несподівано, — все ще дивувався Христоф.

— То що відповісти його преосвященству? — запитав Гвідо після паузи.

— Звісно я згоден! — палко сказав львів’янин, — хоча б тому, що не всюди в’язнів називають гостями і кличуть обідати.

— Гаразд, — мовив Гвідо, — передам твою відповідь.

Вже йдучи, він раптом зупинився біля дверей і, повернувшись до Христофа, озвався до нього знову:

— Тільки не кажи його преосвященству, що я пропонував тобі втечу. Навряд чи це його розважить за обідом.

— Не турбуйся, мій друже, — пообіцяв той, — звісно ж, я ані слова про це не скажу.

Вони попрощалися, і Христоф з нетерпінням почав чекати обідньої пори. Коли, врешті, вдарив дзвін, сповіщаючи час трапези, до нього зайшов інший монах і наказав іти за ним слідом. Невдовзі вони опинилися в келії його преосвященства, де вже було накрито стіл, а сам абат Купідура чекав, як завжди, стоячи біля вікна.

Приязно привітавшись зі своїм в’язнем, настоятель монастиря запросив до столу і, прочитавши вголос коротку молитву, налив йому вина.

— Маю надію, ви, пане Христофе, не тримаєте на мене зла за те, що залишаєтеся тут, так би мовити... не з власної волі, — сказав абат, — я б радо вас відпустив, але поки що не можу цього зробити. Скажіть, вам вдосталь приносять їжі?

— Вдосталь настільки, що я не почуваюся в’язнем, — відповів той, — дякую, ваше преосвященство.

— Чудово. Обіцяю, невдовзі ваші двері не охоронятимуть і ви матимете зможу вільно ходити там, де забагнеться, — сказав абат.

Кілька хвилин вони мовчки їли запечених коропів і ще теплий монастирський хліб, запиваючи все вином. Тоді Христоф, похваливши спочатку кухаря, обережно підійшов до справи:

— Смію запитати ваше преосвященство, що викликало таку зміну вашого настрою? Наша перша зустріч обіцяла в подальшому мало приязні... І годі було уявити цю спільну трапезу.

— Так, даруйте мені тодішню різкість, — відповів абат, — визнаю, дещо перегнув палицю. Але тільки тому, що відповідальність за королівську дитину — важкий і відповідальний тягар. Хоч я вдячний Господу за будь-які випробування, що Він мені надсилає.

Сьогодні вранці надійшли вісті з Кракова, які хоч і сумні, але частково підтверджують ваші слова... Стало відомо про загибель Йона Свенсона, королівського розпорядника. Його тіло знайшли в якомусь постоялому дворі на Казімєжу.

— Однак в решті моїх слів ви й далі сумніваєтесь? — перепитав Христоф.

— Радше також чекаю підтвердження, — спокійно мовив абат.

— Важко уявити, як може підтвердитись остання воля короля, що той висловив її за мить до смерті, — дещо роздратовано сказав Христоф, — Свенсон був єдиним свідком.

— Для Господа немає неможливого, — заперечив настоятель, — впевнений, я дочекаюся знаку.

— Я і є той знак, ваша милосте...

Розмова урвалася знову, а співрозмовники заходилися поїдати пироги з капустою, приправлені гіркуватою лляною олією. Коли від них залишилася порожня миска, чоловіки повернулися до бесіди:

— Вважаю своїм обов’язком попередити ваше преосвященство про небезпеку, — першим озвався Христоф.

— Про яку ж?

— Річ у тім, що я був мимовільним свідком того, як загинув Йон Свенсон. Точніше, в цей час також оборонявся від убивць у сусідній кімнаті.

— І що ж? — перепитав абат Купідура.

— Гадаю, нападникам було відомо про доручення, яке я отримав від короля, — мовив Христоф, — і тієї ночі вони прийшли за мною. Хоробрий норман просто став їм на заваді. Якби не він, я не зумів би вислизнути в них з-під носа.

— Славна смерть — нагорода відважних, — сказав абат, — ми всі оплакуємо мужнього Свенсона. Але я досі не розумію, про яку небезпеку ви мене попереджаєте, пане Христофе?

— Бачте, ваше преосвященство, як на мене, то тим зарізякам у Кракові не потрібне було ані моє життя, ані життя королівського