Читати книгу - "Король болю"

— До Познані? Сюди? — здивувався настоятель, — але з якою метою?

— З тією ж, з якою сюди прибув я. На щастя, раніше за них, — мовив Христоф, — цим людям потрібна королівська дитина.

— Але для чого?

— Хтозна. Після того, як помер Сігізмунд Август, його нащадок — це надійний козир у брудних політичних іграх.

Абат промовчав і знову відвів погляд убік вікна. Христоф вирішив продовжити:

— Насторожує те, що вбивці — майстри своєї справи. Крім того, були зодягнені в однострій. Тобто, навіть не намагалися, скажімо, загубитися в хаосі, який панував на вулицях Кракова. Це для них було зайве... Очевидно, вони служать могутньому господарю й виконують його волю.

— Чи маєте ви підозри, хто їм віддає накази? — запитав абат, знову глянувши на співрозмовника.

— На жаль, ні.

— Звідки ж тоді певність, що ці люди з’являться тут?

— Бо тут перебуває син короля. І це більше не таємниця, якщо ви кажете, що я не перший, хто прибув сюди, пропонуючи свою опіку.

— Так, ви не перший...

Абат більше не торкнувся до наїдків, хоч очевидно було, що з апетитом в нього все гаразд. Христоф же навпаки: користуючись з того, що був за добрим столом, не відмовив собі в кусневі сиру, після якого жадібно випив одразу півкелиха вина. Серйозність розмови не стала на заваді.

Дочекавшись, доки гість після такого дужого ковтка витре рукавом губи, настоятель продовжив:

— Отож, ви справді не перший, хто просить доручити йому дитину Сігізмунда, — промовив він, — але, на щастя, Господь дарував мені мудрість, щоб розпізнати лукавство, і я не повірив нікому. Вам, пане Христофе, також...

Хоч як сильно хотілося гостеві запхати до писка ще один шматок відмінного монастирського сиру, він втримався.

— Однак на початку сьогоднішньої зустрічі, ви, ваше преосвященство, зазначили, що деякі обставини...

— Авжеж, авжеж, — перебив його абат, — деякі обставини...

Він знову підвівся і зробив крок до вікна. Христоф потай вже ненавидів цю його звичку.

— Так, мій друже, ви сказали правду про події в Кракові, визнаю, я помилявся, — продовжив настоятель монастиря, — хоча серце моє розривається від того, що відбувається зараз в моїй дорогій Речі Посполитій, тому краще б ваші слова виявилися обманом...

Він зробив паузу, мовби для того, щоб вдихнути свіжого повітря з-понад Варти, і продовжив:

— Бачте, пане Христофе, покійний наш король, нехай Господь милосердний прийме його душу, не зазнав і дещиці звичайного людського щастя, на яке заслуговує кожен, народжений земною жінкою. Такою, видно, була Божа воля... Замість сімейних радощів нещасний монарх до дна випив гірку чашу печалі й смутку, поховавши двох своїх дружин і не дочекавшись відданості від третьої. Окрім того, нещасна Катерина не змогла подарувати йому нащадка...[40]

Словом, нещасний монарх почав шукати втіхи в гріхові... Господь йому суддя, пане Христофе, тим більш, що кохання його до французької герцогині де Шальте було чистим і щирим, немов юнацьке. Біда, правда, ще й у тому, що герцогиня також була заміжня. Чоловік її, герцог де Шальте часто бував у Познані, оскільки мав тут торгові справи. Гадаю, він знав, що польський король і його дружина кохають одне одного, але був безсилим.

Врешті з’явився й плід їхньої гріховної любові, невинне дитя, що тепер може відібрати спокій ледь не у всієї шляхти в тривожній Речі Посполитій та й за її межами. Одразу після пологів герцог силоміць забрав дружину до Франції, скориставшись тим, що король захворів і мусив відбути до Кракова. Всі ці роки я був його сповідником, тому його величність попросив мене захистити немовля, яке відлучили від матері. Так дитина вже півтора року перебуває в цій обителі, де про неї дбала годувальниця та брати, наскільки були спроможні це робити.

— Я впевнений, що ви, пане абате, й надалі можете захищати королівського сина, але король...

— Сина? — перебив несподівано той.

— Так, королівського сина, — підтвердив Христоф, — хлопчика на ім’я Франциск.

— Ви вдруге говорите, що в короля позашлюбний син, тоді, як сердешна герцогиня де Шальте народила дівчинку, — продовжив абат несподівано різким тоном, — чарівне янголя на ім’я Франциска. Тепер ви розумієте, добродію, чому я вам не повірив остаточно, як ви того просите?

— Даруйте, ваше преосвященство, — підводячись з місця, промовив львів’янин, — але я, будучи при тямі, добре чув королівські слова. Його величність говорив про сина.

— Звісно, знаючи характер монарха, особливо в останні роки життя, я готовий припустити, що Сігізмунд і сам не відав, кого породив, Франциска чи Франциску... — задумливо сказав абат, — втім, самі розумієте, що припущення моє було б не надто певне.

Христоф змовчав, очікуючи на подальші слова настоятеля. Той раптом, немов спохопившись, заговорив до нього знову ласкаво і приязно, як на початку їхньої зустрічі:

— Дорогий друже, ми відволікайся від нашої трапези... Пробачте, я дещо негостинно повівся, затіявши цю розмову. Давайте ж продовжимо... Маю на увазі наш обід, а не балачку.

— Даруйте, пане абате, але з мене досить і першого, і другого, — відповів Христоф, — обов’язок велить мені залишатися, то ж, якщо дозволите, я повернуся до своїх покоїв.

Абат відповів йому дещо розгубленим жестом, який дозволяв цьому гостеві-в’язневі вчинити так, як тому хотілося. Львів’янин подякував за обід, вклонився і вийшов за двері, де вже очікував монах вартовий, аби припильнувати, як він повернеться в свою келію.

Однак за кілька днів ввечері Христофа знову покликали до абата Купідури. Піднімаючись сходами, львів’янин думав про те, як по-дурному витрачає свій час. Якби не впертий настоятель, він давно вже міг би повернутися до Львова, знайти собі підходящу службу, а дитині — добру доглядальницю. І, якщо вже такою була королівська воля, то дбати про малу Франциску й охороняти її від усього, що могло б їй загрожувати.

— Франциска, — тихо повторив він ім’я дівчинки вже перед самими дверима абатської келії. — Яка доля заповідалася тобі в цьому світі, якщо навіть твій монарший батько вирішив, що ти — хлопчик...

Абат Купідура виглядав стривоженим чи радше зосередженим і, як завжди, стояв біля свого улюбленого вікна. Звідти видно було призахідний небокрай, що розливався кривавим світлом, як велетенська рана, що залишив по собі гострий сонячний диск, врізаючись у тіло землі.

З