Читати книгу - "І раптом стукіт у двері"

Присвячую Ширі

— Розкажи мені історію, — наказав мені бородань, що сидів на дивані моєї вітальні.

Ситуація, слід сказати, не з приємних. Я — людина, яка пише історії, а не розповідає їх. І навіть цим я не займаюся на вимогу. Людиною, яка востаннє попросила мене розповісти історію, був мій син. Трапилося це рік тому. Я розповів йому щось про фею та тхора — я навіть не пам’ятаю, що саме, — і через дві хвилини він швидко заснув. Але ця ситуація принципово інша. Тому що мій син не має бороди або пістолета. Тому що мій син попросив про історію лагідно, а цей чоловік просто намагається мене пограбувати.

Я намагаюся пояснити бороданеві, що якщо він відведе свій пістолет убік, це лише піде йому на користь, нам на користь. Важко придумати історію з дулом пістолета, спрямованим тобі в голову. Але цей чувак наполягає:

— В цій країні, — пояснює він, — якщо тобі щось потрібно, ти змушений використовувати силу.

Він щойно прибув сюди зі Швеції, а у Швеції воно зовсім по-іншому. Там, якщо тобі щось потрібно, ти люб’язно просиш і в більшості випадків це отримуєш. Але зовсім не так на задушливому, спітнілому Близькому Сході. Для того, щоб зрозуміти, як тут усе працює, знадобиться один тиждень, — або, точніше, як тут усе не працює. Палестинці люб’язно попросили про державу. Хіба вони її не отримали? Чорта лисого. Тому вони переключилися на висаджування в повітря дітей в автобусах — і люди почали прислухатись. Поселенці закликали до діалогу. Чи хто-небудь на них зглянувся? Звісно, ні. Тому вони почали застосовувати фізичні засоби впливу, обливаючи прикордонників гарячою олією — і раптом їх почули. У цій країні хто сильний, той і правий, і не важливо, чи це стосується політики, економіки або місця для автостоянки. Груба сила — це єдина мова, яку ми розуміємо.

Швеція, звідки бородань здійснив алію, — прогресивна країна, яка досягла значних успіхів у кількох царинах. Швеція — це не тільки ABBA, IKEA чи Нобелівська премія. Швеція — це світ у самому собі, і все, що вони мають, вони досягли мирними засобами. Якби він у Швеції прийшов до солістки групи «Асе of Base», постукався їй у двері та попросив її поспівати для нього, вона б запросила його і зробила б йому горнятко чаю. Потім би вона витягла свою акустичну гітару з-під ліжка і заграла б для нього. І все це з посмішкою! А тут? Я маю на увазі, що якби він не розмахував пістолетом, я б одразу ж його прогнав.

— Послухай, — я вдаюся до вмовлянь.

— Сам «послухай», — бурмоче бородань, підкидаючи свій пістолет. — Або розповідаєш історію, або куля межи очі.

Бачу, що вибір у мене обмежений. У чоловіка серйозні наміри.

— Двоє людей сидять у кімнаті, — починаю я. — І раптом стукіт у двері.

Бородань ціпеніє, і на якусь мить я думаю, що історія подіяла на нього, — але ні. Він прислухається до чогось іншого. Хтось постукав у двері.

— Відчини, — наказує він мені, — і без фокусів. Ким би не була ця людина, позбудься її і зроби це швидко — або ж це зле закінчиться.

Молодий чоловік за дверима робить опитування. У нього кілька питань. Коротких. Про тутешню високу вологість улітку і про те, як вона впливає на мій настрій. Я відповідаю йому, що мене це не цікавить, але він усе одно пролазить усередину.

— Хто це? — запитує він мене, вказуючи на бороданя, що стоїть у вітальні.

— Це мій племінник зі Швеції, — брешу я. — Його батько загинув під сніжним обвалом і він приїхав сюди на похорон. Ми якраз перечитуємо заповіт. Чи не могли б ви з повагою поставитися до нашого права на конфіденційність і піти.

— Попустись, чуваче, — каже соціолог і поплескує мене по плечі. — Всього лише кілька питань. Дай кенту заробити трохи бабла. Вони платять мені за кожного опитаного.

Він падає на диван, стискаючи свою течку. Швед сідає поруч із ним. Я далі стою, намагаючись передати словами те, що маю на увазі.

— Я прошу вас піти, — кажу я. — Ваш час збіг.

— Збіг, еге ж? — Він відкриває поліетиленовий файл і витягає великий револьвер. — Чому мій час збіг? Бо я чорніший? Бо я не досить нормальний? Як справа доходить до шведів, то в тебе знаходиться весь час цього світу. А для мароканця, для ветерана війни, який у Лівані залишив шматок своєї селезінки, ти, йоб же ж твою мать, не можеш приділити і хвилинки.

Я намагаюся його вмовити, переконати, що справа зовсім не в тому, що просто він застав мене в делікатний момент моєї розмови зі шведом. Але соціолог підняв револьвер до свого рота й наказав мені замовкнути.

— Vamos[1], — каже він. — Давай без