Читати книгу - "Король болю"

Поряд зі стридом лежав чималий дрюк. Вхопити його і щосили вперіщити ним цю потвору? Але що, як почує решта? Казимир напружив слух, намагаючись вловити звуки ззовні. Можливо, там нікого немає, і тоді стрид біля казана — це його єдиний ворог. Хтозна. Йому здалося, що ззовні він чує тільки спів лісових птахів. Треба ризикнути... Краще загинути б’ючись, аніж піти цим потворам на обід, як шматок свинини.

Найманець поволі звівся на ноги й почав скрадатися до людожера. Нечутно він підніс із землі важкезного дрюка й міцно стиснув його в руках. Далі підняв над головою, наче дворучного меча і, вклавши в удар усю свою лють і надію, з силою опустив деревину стридові на голову. Якби людоїд сіпнувся в цю мить і повернувся до нього обличчям, усе б пропало, втім, на щастя для Казимира, він був надто захоплений спостеріганням того, як в казані потроху закипала вода.

Удар був могутній і врізнобіч полетіли дерев’яні тріски, однак людоїд не зомлів і вхопився руками за край гарячого казана. Після цього, спробував таки повернутись до свого нападника, однак той вперіщив ще раз. Стрид захрипів і провалився лівим плечем в киплячу воду. Казимир вже не зупинявся, наносячи один удар за іншим і цілячись потворі прямісінько в голову.

«Хліб мій на списі замішаний, — видихав найманець, спостерігаючи, як з розваленого черепа юшиться мозок, перемішаний з кров’ю, — теж і вино я на списі... Маю ісмарське і п’ю, спершись на списа також...»[38]

Врешті, стрид усім тулубом занурився у воду, а з казана стирчали тільки його могутні волохаті ноги. Найманець сторожко глянув убік виходу з печери. Він боявся, що там от-от з’явиться щонайменше десяток товаришів того, хто мирно тепер варився в казані, і тоді доведеться вступити в останній відчайдушний поєдинок, аби не датися їм в руки живим. Проте там нікого не було. Принаймні, поки що.

Казимир хутко кинувся в куток, де нещодавно лежав.

— Ви молодчина! — почув він звідти захоплений голос Массарі, — ви справжній воїн і відчайдух.

— Все завдяки вам, — промовив найманець намацуючи в темряві його руки.

— Що ви робите? — здивувався венецієць.

— Хочу звільнити вас, як і обіцяв.

— Дурниці, ви не втечете звідси зі мною.

— Ще й як втечу.

— Ви обіцяли мені інше, пам’ятаєте?

— Ні.

— Прокляття! Ви обіцяли мене вбити!

— Що ви верзете, Массарі??? Не міг я такого обіцяти!

— Але ж обіцяли, чорт забирай!

— Значить, я марив! Дайте сюди руки! Дайте сюди ваші срані руки і не пручайтесь, хай вам біс!

— Послухайте, Казимире! Я потрапив сюди через свою жадібність... Не має часу зараз розповідати мою історію, можливо, колись ви дізнаєтесь її від когось іншого, скажу тільки, що моє теперішнє становище — це моє покарання. Але я досить настраждався! Тому візьміть того самого дрюка, яким ви вбили цю потвору й зробіть те саме зі мною. Благаю... Навіть якщо ви на своїй спині винесете мене звідси і нам вдасться втекти, я не зможу жити зі своїм каліцтвом. Я надто люблю життя, щоб з відчаєм спостерігати, як усіма його благами насолоджуються інші.

Але помітивши, що найманець не зважає і вже силкується розв’язати йому руки, Массарі відчайдушно вп’явся зубами йому в ногу. Ті самі зуби, що подарували Казимирові свободу тепер спричиняли новий несамовитий біль. Найманець стримався, щоб не закричати і спробував відіпхнути його від себе, але марно. Тоді він ударив впертого венеційця кулаком, однак і це не подіяло. Той тримався зубами за його ногу, наче мисливський пес, який вже й сам не міг розімнути щелепи без сторонньої допомоги. Казимира затрясло, як у пропасниці. Провівши рукою по сирій долівці, він справді намацав того самого дрюка, який кілька хвилин тому став для нього рятівною зброєю. Не тямлячи себе з люті, найманець щосили вдарив ним безногого і той нарешті його відпустив.

— Ось тобі ще, — прохрипів Казимир, ставши на коліна і вже вдарив, прицілившись, як слід, — виконую твою волю... Ось для певності... Хай знайдуть тебе мертвим і більше не мучать...

Тоді, несподівано для себе, найманець відчув, як з очей його потекли сльози.

— Прощавайте, Массарі, — прошепотів він, — і пробачте, заради Бога...

Казимир скочив на ноги й кинувся до виходу. Денне світло боляче різонуло очі, а від свіжого лісового повітря запаморочилось в голові. Ззовні справді ніхто печеру не стеріг, однак звідкись здалеку чулися звуки, схожі на рикання звірів. Слід було тікати, але його знесиленого швидко наздоженуть...

Раптом, Казимир відчув, як його ноги поволі вгрузають у м’який лісовий грунт. Нахилившись, він просунув руку поміж торішнє листя і шар опалої хвої. Його пальці потрапили в легкий і сухий торф...

Найманець хижо зареготав і кинувся назад до печери. Тут він вихопив з-під казана, в якому досі спочивав людоїд, чималу вогняну головешку й знову вискочив назовні. Суха торф’яна земля спалахнула в одну мить.

— Ось вам, тварюки, — промовив Казимир і щодуху подався геть з цього місця.

Розділ VI

Три діжки пива від абата Купідури

Коли не можеш виграти — захищайся...[39]

Сунь-дзи. Мистецтво війни

Приміщення, куди за наказом абата Купідури відвели Христофа, навряд чи можна було назвати в’язницею. Це була досить простора келія з невеликим вікном угорі, що виходило на монастирський двір. Всередині було чисто, під стіною стояла вузька дерев’яна лежанка, а навпроти вікна — стіл з письмовим приладдям. Якби в нього не відібрали шаблі, то можна було б навіть подумати, що Христоф сам сюди попросився, аби провести певний час у філософських роздумах та записати на папері свої висновки.

Однак настрій у львів’янина був зовсім не філософський. Доводилося стримувати гнів і вигадувати, як бути далі. Звісно, можна спробувати втекти. Попри те, що обитель охоронялася не гірше, ніж шляхетський замок, це все одно видавалось можливим. Найлегшим видавалось накинутися на монаха-вартового, який рано чи пізно сюди зазирне. Попри те, що тутешні братчики зналися на військовій справі, навряд чи хтось із них зможе йому протистояти.

Втім, його втеча нічого не вирішить. Слова, даного