Читати книгу - "Драйв. Дивовижна правда про те, що нас мотивує"

Завзяття повний погляд.

В. Г. Оден

Одного літнього ранку 1944 року десятирічний Михай Чиксентмихайі разом із матір’ю, двома братами та приблизно сімома десятками родичів, що прийшли їх проводжати, стояли на залізничному пероні в Будапешті, столиці Угорщини. Точилася Друга світова війна, і на Угорщину – суперечливого учасника Об’єднання Осі[130] – тиснула кожна політична та географічна сила. Оскільки Угорщина стала учасником таємних мирних переговорів зі Сполученими Штатами та Великобританією, солдати нацистського режиму розпочали процес окупації країни. У той же час радянські війська підходили до її столиці.

Настав час вирушати в дорогу. Тож четверо людей сіли в потяг, що прямував до італійської Венеції, де батько Чиксентмихайі працював дипломатом. Щойно колеса потяга загуркотіли на південний захід, неподалік почулися звуки бомбардування. Шибки в потязі розбивались від куль, а тим часом солдат-стрілець, що їхав у вагоні, відстрілювався від нападників. Десятирічний хлопчисько причаївся під своїм сидінням, наляканий, але й трішки… роздратований. «Тоді мене й осяяло, що дорослі не мають ані найменшого поняття, як треба жити», – сказав мені Чиксентмихайі шістдесят п’ять років по тому.

Пізніше виявиться, що його поїзду останньому пощастить перетнути Дунай упродовж наступних років. Практично одразу після відправлення удари авіації знищили основні мости Угорщини. Члени сім’ї Чиксентмихайі були людьми добре освіченими й завжди міцно тримались одне за одного, але війна все ж таки зруйнує їхню родину. Через п’ять місяців з усієї рідні, яка того ранку стояла на пероні, лише половина залишиться живою. Один із братів Чиксентмихайі проведе шість років на каторжних роботах в Уральських горах, другого буде вбито в бою з радянськими військами.

«Усе це змусило мене замислитись, – говорить Чиксентмихайі, згадуючи себе у віці десяти років, – що має бути спосіб жити краще, ніж так».

Від покірності до завзяття

Протилежним до поняття автономії є поняття контролю. Й оскільки розташовані вони на протилежних полюсах нашого біхевіорального компаса, то й ведуть вони в різних напрямках. Контроль веде до покірності, автономія – до завзяття. І ця відмінність знайомить нас із другим елементом поведінки типу І – майстерністю, а саме бажанням ставати дедалі досконалішим у тому, що для нас є важливим.

Як я вже пояснював у першій частині книги, Мотивація 2.0 спрямована на те, аби заохочувати людей виконувати роботу ту, яку скажуть, і так, як скажуть, тобто змусити їх коритися. Переслідуючи таку мету, важко знайти мотиватора ефективнішого, ніж в’язка смачнючих пряників або ж страх несподівано дістати батога. Ясна річ, що такий метод ніколи не був багатообіцяючою стежкою до самоактуалізації. Проте як економічна стратегія певна логіка таки в ньому є. Для виконання рутинних завдань – виду робіт, що практично стали типовими роботами XX століття: набуття працівником звички коритися було просто ідеальним варіантом розвитку подій для керівника.

Але то було тоді. Для виконання завдань, характерних ХХІ століттю, доволі часто (а інколи й занадто) стається так, що така стратегія не виправдовує сподівань. Вирішення комплексних проблем потребує допитливості, інтелекту й особистісної готовності експериментувати в пошуках свіжого рішення. Там, де Мотивація 2.0 шукала покірності, Мотивація 3.0 шукає завзяття. Лише завзяття здатне породити майстерність. Власне, гонитва за майстерністю як трохи приспана складова нашого третього драйву стала неодмінною передумовою успіху для тих, хто торує свій шлях у світі сучасної економіки.

На жаль, попри приємні слова, що лунають у корпоративних коридорах, як-от «розширення повноважень», найбільш негативною рисою сучасного робочого місця є нехтування майстерністю та відсутність завзяття у працівників. Результати проведеного Джорджем Ґеллапом[131] широкого дослідження на цю тему показують, що в Сполучених Штатах понад 50 % працівників виконують свою роботу без завзяття, а ще 20 % перебувають на шляху до повної незацікавленості нею. Ціна за таку байдужість – приблизно 300 мільярдів доларів, щорічно втрачених через занепад продуктивності, – сума більша, ніж ВВП Португалії, Сінгапуру чи Ізраїлю[132]. Все ж таки, якщо порівнювати з іншими країнами, то Сполучені Штати видаються суцільним раєм, сповненим поведінкою типу І на робочому місці. За даними консалтингової фірми «МакКінзі Енд Ко.», у деяких країнах максимум 3 або 2 % трудових ресурсів працюють зі справжнім завзяттям[133].

Рівноцінно важливим є розуміння того, що завзяття як шлях до майстерності є потужним чинником і в нашому непрофесійному житті. Можливо, для того, аби виживати фізично, покірність і є ефективною стратегією, але для самоактуалізації – це точно не найкращий варіант. Аби жити життям, сповненим задоволення, необхідно значно більше, ніж відповідати вимогам тих, хто контролює вас. А тим часом у наших офісах та шкільних класах рівень покірності значно переважає над рівнем завзяття. Покірність, можливо, колись приведе вас у світле майбутнє, але тільки завзяття допоможе здолати темряву. І тут ми знову повертаємося до історії Михая Чиксентмихайі.

У ранньому підлітковому віці, уже будучи свідком звірств нацистської Німеччини та переходу влади над його країною до радянських рук, Чиксентмихайі зі зрозумілих причин набридла покірність, тож він вирішив шукати завзяття. Проте в школі він його не знайшов і «вилетів» із загальноосвітньої школи, коли йому було тринадцять. Щоб вижити упродовж наступних десяти років у Західній Європі, він тинятиметься від роботи до роботи, кожна з яких перевершувала в кумедності попередню. Плекаючи надію знайти відповідь на запитання свого юнацтва про кращий спосіб життя, він читав усю підряд релігійну й філософську літературу, яку тільки міг дістати. Але те, що він вивчав, не було тим, чого він прагнув. І так тривало аж до того моменту, коли він зовсім випадково потрапив на лекцію, яку читав не хто інший, як Карл Юнг[134]. Там він почув про галузь психології і вирішив, що саме вона може мати ключі до скрині з таємницями, яку він шукав.

Тож 1956 року двадцятидвохрічний Чиксентмихайі вирушив до Сполучених Штатів, аби вивчати психологію. Він приїхав до Чикаго, вигнаний із середньої школи, з одним доларом та двадцятьма п’ятьма центами в кишені, а його знання англійської зводилось до рівня читання коміксів «Пого»[135]. Наявність контактів з угорською діаспорою в Чикаго посприяла щодо пошуків роботи та місця проживання. Його знання латини, німецької та тих же «Пого» допомогли йому скласти тест в одній із загальноосвітніх шкіл Чикаго на мовну відповідність, хоча він не міг ані говорити, ані читати англійською. Згодом він вступив на денну форму навчання до Іллінойського університету в Чикаго, а ночами працював на рецепції в готелі й зрештою опинився на кафедрі психології Чиказького університету, в якому всього лише через дев’ять років відтоді, як його нога ступила на американську землю, він здобуде ступінь доктора філософії.

Але Чиксентмихайі категорично відмовився від банального плину за основними течіями досліджень у своїй галузі. Нещодавно, одного весняного ранку,