Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Тобто ми його розбудили? — Герман хмикнув, але в його очах мелькнула тривога. — Звучить, ніби в нього графік: сніданок із Літунами, обід із нами.

— Щось таке, — Максим скривив губи в іронічній усмішці. — І я, здається, один із тих, хто його кличе. Завжди влізаю в лайно першим.

— О, так ось кому дякувати за знайомство з цією… — Герман кивнув на вулицю, де Титан розчинявся в імлі.

— Титаном, так, — Максим усміхнувся криво й відвернувся до вікна. — Кислотка надовго. А з цими літаючими тварюками навколо спокійно не дійдемо, навіть коли дощ стихне.

Герман потер шрам, глянув на Максима.

— Може, метро? — запропонував він, голос спокійний, але твердий. — Дві-три станції пройти. Швидше, ніж чекати тут, поки нас знайдуть.

Максим задумався, його погляд потемнів. Метро було лабіринтом — темним, холодним, смердючим. Сталкери розповідали про нього шепотом: про зниклих без сліду, про тіні, що рухались у тунелях, про створінь, гірших за Літунів. Хтось із відчайдухів робив там бази, хтось шукав короткий шлях, але більшість обходила його десятою дорогою. Підземелля ховало не лише привидів минулого, а й реальну загрозу — голодну, хитру, готову вирвати тобі горло за мить.

— Варіант, — повільно сказав Максим, — але там не тільки підземні істоти. Чув, як хлопці спускались на "Поштову". Повернувся один. І той без язика.

— Краще без язика, ніж без голови, — Арсен підвівся від Діми, струшуючи пил із рук. — Ти ж сам казав, Макс: "Виживаєш, а не живеш". Метро — шанс.

— Шанс угробитись швидше, — буркнув Діма, спираючись на стіну. — Але я за. Тут ми довго не протримаємось. Літуни вже гудуть.

Максим глянув на нього, потім на Германа.

— Треба відпочити, набратись сил, раз є можливість, — він поклав руку на плече Германа, стиснувши його коротко. — Кислотка тримає нас тут. Чергуватимемо.

— Як він? — Максим кивнув на Діму, що важко дихав.

— Жити буде, — відповів Арсен, потираючи руки. — Коліно хренове, але кістка ціла. Перемотав, що знайшов. Відпочиває.

— Гаразд, — Максим присів поруч із Дімою, оглядаючи їхнє мізерне спорядження — помпа, автомат, пістолет і кілька патронів. — Чекаємо, поки дощ стихне.

Герман кивнув, мовчки взявши першу варту. Він підійшов до вікна, перевіряючи автомат.

— Як тільки Кислотка вщухне, рвемо звідси, — додав він, дивлячись на імлу, де Титан гудів десь далеко. — Хоч би куди.

Максим відкинув голову до стіни, заплющив очі. Думки гуділи, як Літуни над дахом. Життя в Пустоті ставало дедалі небезпечнішим, але він дихав. Спогади мелькали перед очима: перші дні після Вибуху, знайомство з Арсеном, як він вчився стріляти по Блукачах, уроки від перших Сталкерів — "Очі завжди відкриті, Макс". Усе це потягло його в темряву сну, де Кислотка шипіла, а Титан ревище вдалині.

Темрява в коморі густішала, годинник тягнувся повільно, мов смола в баку пікапа. Максим дрімав уривками, прокидаючись від кожного шипіння Кислотки, що стихала за вікном. Герман стояв на варті, його силует ледве виднівся біля рами, а Арсен раз у раз перевіряв Діму, бурмочучи щось про "елітних Сталкерів". Тиша давила, лише віддалений гул Титана нагадував, що Пустота не спить.

Кислотний дощ припинився через кілька годин, залишивши по собі сіру імлу й темряву на вулиці. Герман обережно торкнув Максима за плече, той струсив сон, потер очі й підхопив помпу — автомат лишився в Германа після хаосу.

— Арсен? — гукнув він тихо, пригладжуючи скуйовджене волосся рукою.

— Думаю, вам варто йти вдвох, — Арсен підвівся від Діми, що лежав біля стіни, і глянув на них обох. — Я залишусь із ним тут. Повернемось у Форт, як зможемо. Зараз ми більше тягар, ніж допомога.

— Впевнений? — Герман нахилив голову, його голос був низьким, із ноткою турботи.

— Впевнений, — Арсен кивнув на дах сусідньої будівлі, де сіли кілька Літунів, їхні крила ледь ворушились у імлі. — З ним не побіжиш. Коліно вивихнуте, ледве ворушиться.

Діма підняв голову, його бліде обличчя скривилось, але він буркнув:

— Я не тягар. Просто дайте мені час.

— Часу немає, — відрізав Герман, глянувши на Максима, ніби чекаючи згоди. — Ми з Максом ідемо в Цитадель через метро. Ви спробуєте дістатись до Форту.

— Думаєш, усе-таки метро? — Максим насупив брови, його голос тремтів від сумніву. Ідея тунелів досі гризла його, як стара рана.

— А ти вигадав щось краще? — Герман злегка нахилив голову, дивлячись на нього з холодною цікавістю.

Максим замовк, прокручуючи варіанти в голові. Обійти метро — значить тягтись вулицями, повз Літунів і Титана, що досі ревище десь у руїнах. Ризик був більшим, ніж у підземеллі, хоч і там чекала своя пітьма. Він зітхнув, стиснувши кулак.

— Гаразд, — видихнув він, наважившись. — Якщо іншого немає, то метро.

— Впораємось, — Герман кивнув, його впевненість різала повітря, як ніж. — Бережи спину, роботи попереду багато.

— Добре, — Максим потер шию, обдумуючи шлях. — Тоді збираємо, що є, і готуємось.