Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Зупинився? — Максим ступив до нього, очі горіли. — Я зупинився, щоб не здохнути, а не щоб щелепу відвісити! Вас із Більшовика витягав, із Старого міста, а ви — загартовані, мать вашу, Сталкери — загубили пильність через якусь тварюку! Ми могли б вийти звідти з Сашком, із Гришею, якби ви не залипли на того клятого Титана!

Арсен підняв руки, ніби намагаючись угамувати бурю, але його голос був різким.

— Та годі тобі, Макс! Ти ж не сліпий — бачив, яка то сила. Кістки ламає, як сірники, реве, аж земля тремтить. Ми не роботи, щоб усе вимкнути й бігти. І ти сам кричав "До Гуллівера", коли він Сашка розчавив!

— Бо іншого виходу не було! — гаркнув Максим, його голос прогримів у тісній коморі. — А ви стояли, як на виставі, поки Кислотка Ігоря спалила, поки Титан пікап у брухт розніс! Ви мене вчили: "Очі завжди відкриті, Макс", "Не втрачай голову, Макс". І де той самоконтроль, коли він був потрібен?!

Діма, що сидів біля стіни, підняв голову, його бліде обличчя скривилось від болю й напруги.

— Хлопці, досить, — прохрипів він. — Ми всі облажались. Титан — не щуро-пес, від нього очі самі лізуть. Але ми живі, то давайте думати, що далі, а не гризти один одного.

Максим видихнув крізь зуби, відвернувшись до стіни. Його плечі напружились, але він замовк, стримуючи гнів. Герман потер шрам на щоці, кинувши погляд на Арсена. Той стенув плечима, хоч у його очах ще горіла образа.

— Він правий, — тихо сказав Герман, опускаючи голову. — Залипли. Не мали права. Але зробленого не вернеш.

Максим повернувся, його голос став холоднішим, але спокійнішим.

— Тоді думайте, як вибиратись. Бо наступного разу я вас із того цирку не витягну.

Несподівано здалеку пролунав глухий удар — стіни Гуллівера задрижали, пил посипався з стелі. Усі завмерли, прислухаючись. Титан усе ще гудів десь у руїнах, його рев відлунював крізь Кислотку.

— Це що ще за…? — Герман витріщив очі, стискаючи помпу.

— Схоже, Титан розважається, — буркнув Максим, відчуваючи, як тривога стискає груди. — І ми тут — глядачі без квитків.

— Треба діяти, поки гірше не стало, — Арсен глянув на Діму, що стискав ногу. — Ідемо нагору?

Максим кивнув, зціпивши зуби.

— Поки шанс є. Піднімаємось, шукаємо укриття. Погода погіршується, вибору немає.

Вони рушили до сходів, що вели вгору, намагаючись ступати тихо. Сходинки, іржаві й гнуті, поскрипували під ногами, кожен звук відлунював у порожнечі Гуллівера, змушуючи серця калатати в унісон із невидимою загрозою. Максим ішов першим, тримаючи помпу напоготові, очі пильнували темні кути — Літуни могли виринути звідки завгодно. Арсен підтримував Діму, що шкутильгав, спираючись на здорову ногу, його обличчя кривилось від болю в розпухлому коліні. Герман замикав групу, стискаючи автомат, раз у раз озираючись на проломи в стінах. Холод пронизував крізь дірявий одяг, змішуючись із затхлип пилом, що висів у повітрі. Залишатись унизу було ризиковано — Літуни з верхніх гнізд могли почути їх у будь-який момент. З вулиці долинав глухий рев Титана, від якого стіни здригались, нагадуючи про хаос, що лишився позаду.

Другий поверх потопав у темряві, лише слабке сіре світло сочилось крізь тріщини в стелі. Кислотка гупала по даху, мов барабанщик у мертвому оркестрі — колись шум міста заглушив би її, але тепер тиша Пустоти робила кожен удар оглушливим. Краплі пробивали тонкий метал, падаючи всередину з шипінням, залишаючи димлячі плями на підлозі. Вдалині гуділи крила Літунів — їхнє виття наближалось, кружляючи над ТРЦ, ніби передчуваючи здобич.

Вони дістались третього поверху — зона ресторанів і барів, поруч із закинутим кінотеатром. Колись тут пахло кавою й смаженим, гуділи голоси, мерехтіли екрани. Тепер — лише перекинуті столи, розбиті келихи, пил і кістки в кутках, що хрустіли під ногами. Максим обережно опустив Діму біля стіни, той скривився, стискаючи розпухле коліно. Арсен присів поруч, оглядаючи травму — його пальці обережно промацали ногу, шукаючи перелом.

— Все буде нормально, — сказав Арсен, витягнувши з кишені шматок брудної тканини, що колись був частиною рукава. — Максимум — тріщина. Не скигли, Дім.

— Багатообіцяюче, — прохрипів Діма крізь зуби, його голос тремтів від болю, але в очах горіла впертість. — Тільки не відріж мені її, докторе.

Максим відійшов до панорамного вікна, де скло давно вибило, лишивши лише раму. Він глянув униз — вулиця тонула в сірій імлі Кислотки, калюжі шипіли, роз’їдаючи асфальт. Титан маячив десь за завалами, його рев долинав глухо, ніби гроза на горизонті. Герман підійшов ззаду, став поруч, вдивляючись у той же пейзаж. Його шрам на щоці смикнувся — стара звичка, коли він щось обдумував.

— Титан, так ми його назвали, — почав Максим, відчуваючи, що Герман досі не відійшов від тієї бійки. — Виявили недавно. Може, наша сутичка змусила його сюди приповзти.

— У плані "приповзти"? — Герман нахмурився, не відводячи очей від вулиці.

Максим провів пальцем по запиленій рамі, малюючи грубу карту.

— Перший раз його бачили біля Пам’ятника Голодомору. Вчора. Сім кілометрів звідси. Половина загону там лягла, — він стер лінію рукавом, голос став тихішим. — А сьогодні він тут. Може, ми його тригер.