Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Вони почали перевіряти спорядження — помпа в Максима, автомат у Германа, пістолет і жменя патронів в Арсена. Рухались тихо, зосереджено, знаючи, що Літуни на дахах могли почути навіть скрип підлоги. Діма простягнув Арсену шматок металу — уламок із броньовика, що лишився в кишені.

— На пам’ять, — хмикнув він. — Хоч ніж заточи.

— Можеш пройти через Квадрат, але… — почав Максим, але Герман перебив.

— Навіть якщо так, нарвешся на тварюк, виберешся на вулицю — і знову в них упрешся, — Герман говорив спокійно, але твердо, ніби вже все прорахував. — Тож ми підемо…

— На пересадці змінимо лінію, вийдемо на Майдан до Цитаделі, — Максим зрозумів його задум, кивнувши. — Логічно.

Вони обмінялись поглядами з Арсеном — короткими, мовчазними, але повними невимовленого "не здохни". Максим і Герман спустились на перший поверх, де повітря просякло запахом мокрого металу — спадок Кислотки. Прохолода кусала шкіру, ніби зима пробралась у липень. У трьохстах метрах маячив вхід у підземний перехід до метро — темний, як паща, що чекала їх.

Над головою гуділи Літуни, кружляючи в небі, їхні очі виблискували в імлі. Поки що вони не бачили групу, але Максим знав — часу обмаль. Триста метрів до метро могли стати останніми, якщо крилаті тварюки спустяться.

Раптом позаду хруснуло скло — звук різкий, як постріл у тиші. Максим крутнувся, інстинктивно наставивши помпу в темряву. Герман миттю підняв автомат, його очі звузились. З мороху долинуло глухе гарчання — низьке, голодне. З тіні виринув Літун — невеликий, підліток, з крилами, що тремтіли від вологи. За ним шкутильгали ще двоє, менші, їхні кігті дряпали підлогу. Напружена тиша зависла між ними, поки одна з тварюк не видала різкий рев і рвонула вперед.

Максим вилетів із Гуллівера, пробивши тілом тріснуте скло входу — осколки бризнули в усі боки, дряпаючи шкіру. Герман рвонув слідом, не гаючи часу на роздуми, його чоботи гупнули по асфальту. Вони покотились униз схилом, кілька разів перевернувшись, і грюкнулись об іржавий паркан у трьохстах метрах від метро. Літуни — підліток і двоє малих — вискочили за ними, завиваючи так пронизливо, що вуха закладало. Їхній крик рознісся над руїнами, і з неба почали спускатись дорослі особини — масивні, з рваними крилами, приземляючись поруч із молодняком. Ті фуркали й гарчали, ніби хвалились здобиччю, кличучи старших до бою.

Максим і Герман, важко дихаючи, піднялись на ноги. Літуни наближались повільно, їхні кігті дряпали асфальт, очі блищали в імлі. Герман схопив автомат і вистрілив у морду найближчого — куля влучила з глухим хлопком, але тварюка лише смикнула головою, її погляд спалахнув люттю. Максим вихопив мачете з піхов — помпа лишилась десь у Гуллівері, біля входу, куди його відкинуло, але повертатись було ніколи. Адреналін гудів у жилах, заглушаючи біль від порізів.

Один із Літунів — кремезний, із шрамами на крилах — став на задні лапи, роззявивши пащу й висунувши кігті. Він фуркав, видаючи дивні звуки — короткі, уривчасті, ніби відповідав на крики молодняка.

— Вони спілкуються?! — Максим завмер на мить, вражений. Він бачив Літунів десятки разів, але це було вперше — ніби перед ним розкрилась нова грань їхньої природи.

Герман крутнувся до іншого монстра, натиснув спуск — клац, патрон заклинило. Літун рвонув уперед, роззявивши зубасту пащу, але Герман відскочив убік, грюкнувшись об стовбур сухого дерева. Тварюка врізалась у стовбур слідом, завивши від болю. Максим скористався моментом, рвонув до неї й замахнувся мачете, цілячись у спину, але молодший Літун ударив його крилом збоку. Мачете вилетіло з рук, клацнувши об асфальт, а сам Максим гепнувся на землю, ледь не втративши свідомість.

Герман побачив зброю, кинувся до неї, схопив мачете й рубонув по лапі тварюки — раз, другий, третій. Кров бризнула на його руки, Літун завив, намагаючись вирватись, але кожен удар Германа був точним, як у м’ясника. Молодняк відступив, скиглячи, а старший повернув голову до пораненого побратима.

Раптовий рев Титана розірвав повітря — низький, пронизливий, від якого земля затремтіла. Літуни завмерли, їхні очі заметушились у бік звуку. Максим і Герман перезирнулись — це був їхній шанс. Титан виринув із імли за сотню метрів, його масивна туша врізалась у одного з Літунів, розчавивши його лапою. Поранений монстр завив, кличучи інших, але ті розгубились, не знаючи, битися чи тікати.

— Біжимо! — гаркнув Максим, схопивши Германа за рукав і рвонувши до підземного переходу.

Вони помчали, вдихаючи різкий запах мокрого металу й страху. Літун із шрамами стрибнув слідом, його кігті черкнули по асфальту в метрі від Германа. Максим штовхнув товариша вбік — обоє грюкнулись об землю, уникаючи лапи. Крики Літунів і рев Титана злились у хаотичний хор позаду.

— Дякую, — прохрипів Герман, підводячись і відкашлюючись.

— Йдемо, — Максим рвонув уперед, не обертаючись.

Герман кинув погляд назад — небо кишіло Літунами, десятки крил гуділи над руїнами. Титан трощив одного з них, розриваючи шкуру, але нові тварюки вже спускались, готові до бою. Він поспішив за Максимом, серце гупало в грудях.

Підземний перехід накрив їх темрявою. Максим клацнув ліхтар. Позаду гудів Титан, його рев змішувався з криками Літунів, що рвалися в бійку.

— Усе наше озброєння там… — Максим зітхнув, голос тремтів від усвідомлення. Помпа, автомат — усе лишилось у Гуллівері чи на вулиці.