Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

— Що ж, пане Радимире, якщо це вам хоч якось допоможе, тоді я, звісно, зроблю це.  

Мої пальці мимоволі стиснули край столу, перш ніж я змусила себе піднятися. Відсунувши стілець, я кивнула і вирішила якомога швидше покинути їдальню, щоб краще підготуватися. Але щойно я підійшла до дверей, як голос графа зупинив мене.  

— До речі, хіба я не просив, панно, звертатися до мене по імені?  

Я невпевнено обернулася:  

— Ваша світлосте?  

Радимир трохи нахилився вперед. Його темні очі ніби шукали щось у моєму обличчі. Голос був не те, щоб суворим, але достатньо наполегливим, щоб я винувато опустила очі.  

— Іншим разом? Гаразд, ідіть, моя панно, готуйтеся до приїзду князя. Це ж буде ваша перша зустріч із ним, чи не так?  

Я ледь чутно зітхнула.  

— Так, пане Радимире. Я ще не мала честі бачити великого князя особисто.  

Зробивши короткий уклін, я вийшла, але, навіть залишившись наодинці з собою, не змогла позбутися гнітючого відчуття, що у грі Радимира є ще дуже багато пасток. Набагато більше, ніж він готовий зізнатися мені або навіть собі.

Князь виявився високим чоловіком із густим сивим волоссям і такою ж густою бородою. Він прибув рівно через чотири дні, як і обіцяв у своєму посланні. Від урочистої зустрічі відмовився, лише коротко кивнув слугам, які вклонилися йому при вході. Замість цього відразу рушив до кімнати Радимира, де той лежав, зображуючи хворого.  

Слідом за князем до кімнати увійшли ще один чоловік і жінка. Решта залишилися чекати в холі.  

Святополк не одразу заговорив. Він зупинився біля ліжка і кілька секунд вдивлявся в обличчя Радимира, ніби намагаючись оцінити його стан. Нарешті мовив низьким, спокійним голосом:  

— Мені шкода, що так сталося, коли ти повертався від мене.  

Я здригнулася від його слів і швидко перевела погляд на Володимира, шукаючи пояснення. Але той, як і завжди, тримав емоції при собі — лише ледь помітно похитав головою. Я знову опустила очі на Радимира.  

Він лежав посеред ліжка з блідим, виснаженим обличчям і пересохлими губами. Волосся немите, хаотично стирчить у різні боки, наче він довго перевертався уві сні або просто навмисне не розчісувався.  

Той день був одним із небагатьох, коли граф одягнув білу сорочку — щоб краще було видно рану на животі. Я не знала, що саме він зробив із собою, але на сорочці час від часу з’являлися свіжі плями крові, які розповзалися по тканині, мовби нагадуючи присутнім про його «виснажений» стан.  

Його тіло ледь помітно тремтіло. То було його хитрістю — зробити так, щоб навіть дихання здавалося слабким, ніби він витрачає останні сили просто на те, щоб тримати очі відкритими.  

Святополк усе ще стояв біля ліжка. Він глибоко вдихнув і, здавалося, прийняв якесь рішення:  

— Я зроблю все, щоб дізнатися, хто на тебе напав. Він помре негайно. Той, хто це зробив, тепер мій особистий ворог. Він і вся його родина.

Я затримала подих.  

— Ваша високосте, — прохрипів ледь чутно Радимир, надломлено, зі стражданням у голосі.  

Але князь різко нахилився вперед, ніби хотів утримати його від подальших зусиль.  

— Лежи, не напружуйся. Ти і так добре служив нашому князівству. Якби не ти і твоя сім’я, нас би вже давно поглинула війна, що охопила всю Європу через витівки Наполеона. Ще й з іншого боку Тадеуш Костюшко очолює антиросійське повстання в Речі Посполитій… 

Святополк ненадовго замовк, а потім додав:

— Щойно тобі стане краще, я дарую тобі титул герцога.  

О, тепер йому точно нема сенсу вставати! Я ледве стрималася, щоб не закотити очі й не вигукнути: «Та годі тобі! Вставай уже, припини цю виставу!» 

Та я мала стояти спокійно, хоча емоції ставало дедалі важче стримувати. Тим часом, Святополк покликав до себе чоловіка, який досі був трохи позаду нього, немов тінь:  

— Це — Іван, мій особистий лікар. Він подбає про твоє здоров’я.  

Після цього князь вказав рукою на жінку, яка досі стояла мовчки біля дверей:  

— А це — Зоряна. Вона подбає про твої душевні муки, поки Іван лікуватиме твоє тіло.  

Душевні муки? Ці слова зачепили мене, і я глянула на ту, кого князь назвав Зоряною.  

Жінка була вдягнена не так, як ті, кого я звикла бачити при дворі. Її одяг був надто яскравим: довга червона спідниця, вишита чорними й золотими нитками, темно-синя оксамитова свита, що спадала до підлоги, й безліч прикрас. На шиї у кілька рядів виблискували срібні монети, руки були всіяні браслетами з різьбленого дерева та бурштину, а на голові красувалася червона хустка, зав’язана так, що приховувала волосся.  

Вона мала ніжні, майже дівочі риси, та зморшки в куточках очей видавали те, що вона може бути набагато старша за мене. Найдивнішим було те, що Зоряна намагалася не дивитися на Радимира. Вона спокійно переводила погляд з князя на мене, з мене на Володимира, та щойно її очі зустрічалися з графовими, вона стрімко опускала їх і… хрестилася.  

Чи не через угоду з Готʼє вона так реагує на нього? І хто вона взагалі така?

Я стежила за нею і отямилася лише, коли київський князь рушив до дверей.  

— Не треба, дитино, — зупинив він мене, коли я інстинктивно хотіла відчинити йому. — Я і сам здатен це зробити. До того ж, зараз у тебе є важливіші справи, чи не так?  

На тому він і попрощався зі мною. До холу його вже повів Володимир, а я знову окинула кімнату поглядом. Тільки зараз я помітила, що увесь цей час Іван тримав у руках шкіряну сумку, вже трохи потерту, з міцними латунними застібками. Він поставив її на ліжко біля Радимира і нарешті заговорив:  

— Пані, чи не могли б ви принести мені чистої води й рушник? Я маю оглянути вашого чоловіка, щоб краще розуміти, з чого слід почати лікування.  

— Панно, — прохрипів знесилено Радимир.  

Лікар здивовано глянув на нього, потім на мене.  

— То ви ще не одружені? В такому разі прийміть мої вибачення. Я сам усе зроблю, можете йти.