Читати книгу - "Воно"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Містер Кін мало не урочисто постукав пальцем по голові.
— І мої ліки теж так діють, — сказав Едді.
— Я знаю, — кивнув містер Кін і самовдоволено посміхнувся типовою посмішкою всіх дорослих, від якої просто скаженієш. — Вони діють на твої груди, бо діють на голову. «ГідрОкс», Едді — це лише вода із засипкою камфори, щоб скидалося на ліки.
— Ні, — сказав Едді.
Його дихання знову почало свистіти.
Містер Кін надпив трохи газованки, зачерпнув трохи морозива, і поки Едді вдихав з інгалятора, ретельно витер хустинкою підборіддя.
— Я б хотів уже піти, — сказав Едді.
— Дай мені договорити, будь ласка.
— Ні! Я хочу піти, ви отримали свої гроші, і я хочу піти!
— Дай мені договорити, — сказав містер Кін таким суворим тоном, що Едді сів назад.
У дорослих є влада й сила, й інколи так їх ненавидиш, так ненавидиш…
— Частина проблеми в тому, що Pacс Гендор, твій лікар, — людина слабка. А ще твоя мати впевнена, що ти хворий, — це ще одна частина. І ти, Едді, якраз посередині.
— Я не божевільний, — прошепотів чи радше прохрипів Едді.
Крісло містера Кіна скрипнуло, наче якийсь гігантський цвіркун.
— Що?
— Я не божевільний, кажу! — закричав Едді й одразу ж залився зрадливим рум’янцем.
Містер Кін посміхнувся. «Думай, що хочеш, — говорила та посмішка. — Ти думай, що хочеш, та я однаково лишуся при своїй думці».
— Едді, я лише хочу сказати, що ти хворий, та не тілом. На астму хворіють не твої легені, а голова.
— Ага, хочете сказати, що я здурів.
Схрестивши руки, містер Кін нахилився вперед і подивився на нього майже впритул.
— Я не знаю, — стиха сказав він. — А що, правда?
— Це все брехня! — заволав Едді.
Він сам здивувався, як таке вирвалося з його впалих грудей. Він думав про Білла й про те, як би він зреагував на такі дивовижні звинувачення. Плювати на затинання, Білл би знав, що сказати. Білл би знайшов у собі мужність.
— Одна велика брехня! Є в мене астма, є!
— Так, Едді, — сказав містер Кін; його суха посмішка стала химерною посмішкою скелета. — Проте хто тебе заразив?
У голові Едді гупало, вирували безладні думки. Ох, йому було кепсько, так кепсько…
— Чотири роки тому, у п’ятдесят четвертому, доктор Гендор почав виписувати тобі «ГідрОкс» — цікавий збіг, тоді ж провели експеримент у Де Полі. Назва розшифровується як «водень і кисень» — це елементи, з яких складається вода. Я тоді махнув на це рукою, проте більше я тебе не дуритиму. Твої ліки від астми діють радше на мозок, аніж на тіло. І астма твоя — це наслідок нервового стиснення діафрагми, а керує нею твій мозок… або мати. Ти не хворий.
Запала лячна тиша.
Едді сидів на стільці, а в голові вирувало. На мить він припустився думки, що містер Кін каже правду, та що далі? Він вирішив, що не справиться з наслідками. Однак нащо містеру Кіну брехати? Це ж не забавки!
Аптекар просто сидів і посміхався яскравою, сухою, бездушною, пустельною посмішкою.
«Є в мене астма, є, — думав Едді. — Того дня, коли Генрі Баверз зацідив мені кулаком у ніс, коли ми з Біллом намагалися збудувати загату в Пустовищі, я мало не помер. І що, тепер мені треба повірити в те, що це все мій мозок… що я це просто придумав?»
«Та для чого йому брехати?» (Лише за багато років по тому, у бібліотеці, Едді поставив собі ще страшніше питання: «Нащо він розказав мені правду?»)
Звідкись іздалеку пролунав голос містера Кіна:
— Я спостерігав за тобою, Едді. І я вирішив тобі все розповісти, бо ти вже досить дорослий, аби зрозуміти мої слова, а ще тому, як я помітив, що в тебе нарешті з’явилися друзі. Вони ж гарно до тебе ставляться?
— Так, — погодився Едді.
Містер Кін відкинувся на спинку (стілець знову скрипнув, наче цвіркун) і прикрив одне око, та важко було зрозуміти, підморгує він, чи ні.
— Закладаюся, мамі твоїй вони не дуже подобаються. Хіба ні?
— Подобаються, будьте певні, — сказав Едді, а сам подумав про уїдливі ремарки матері щодо Річі Тозіера («Йому треба рота з милом помити… і я чула той запах, Едді… гадаю, він курить»), про зневажливі слова щодо Стена Юріса («Нічого йому не позичай, він єврей!»), про її відразу до Білла Денбро та «того товстуна».
— Дуже подобаються, — повторив він.
— Та невже? — мовив аптекар, так само посміхаючись. — Ну, помиляється вона щодо них чи ні, та принаймні в тебе є друзі. Може, тобі варто поговорити про свою проблему з ними. Про цю… розумову слабкість. Побачиш, що вони скажуть.
Едді змовчав. Він вирішив, що нічого більше не казатиме — так безпечніше. І він боявся, що коли не забереться звідти якнайшвидше, то розплачеться.
— Ну шо! — сказав містер Кін і підвівся. — Гадаю, на цьому нашу розмову можна завершити. Пробач, якщо засмутив. Я лише зробив те, що вважав за свій обов’язок. Я…
Та перш, ніж він сказав бодай ще щось, Едді схопив інгалятора, білий пакет з пігулками й іншими ліками та дав дьору. Однією ногою він посковзнувся на калюжі морозива й мало не впав. А тоді, незважаючи на свистіння в горлі, він кулею вилетів з аптеки на Центр-стрит. Рубі відірвала погляд від свого журналу про кіно й витріщилася на нього з роззявленим ротом.
Йому здається, що позаду, у дверях свого офісу, стоїть містер Кін і спостерігає за його безславною втечею — худий, охайний, замислений. Стоїть і посміхається. Посміхається тією сухою пустельною посмішкою.
Він зупинився на розі потрійного перехрестя Канзас, Головної та Центр-стрит. Сів на невисоку кам’яну огорожу біля автобусної зупинки та зробив ще одну глибоку затяжку з інгалятора. Тепер у його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Воно», після закриття браузера.