Читати книгу - "Під куполом"

— відскакують назад, коли вогонь безсило лупить кулаками по Куполу, залишаючи його почорнілим. Солдати відчувають пічний жар, що палахкотить крізь бар'єр, за якісь кілька секунд піднімаючи температуру зовні на двадцять градусів, роблячи геть сухим листя на найближчих деревах. Один з них потім скаже: «Це було так, ніби стоїш біля скляної кулі, всередині якої стався атомний вибух».

Тепер на людей, що зіщулилися проти Купола, згори починають сипатися мертві й вмираючі птахи, нещасні у втечі дрозди, горобці, шпаки, ворони, чайки і навіть гуси розбиваються об Купол, якого вони були так швидко навчилися уникати. А через Дінсморове поле мчить зграя міських котів і собак. Біжать також скунси, і байбаки, й дикобрази. Між ними скаче олень та кілька незграбно галопуючих лосів і, звісно ж, пре молочне стадо Алдена Дінсмора, очі в корів вибалушені, вони збентежено мукають. Досягаючи Купола, звірі б'ються об нього. Щасливі тварини вмирають. Нещасливі лежать розпластані на повних колючих, зламаних кісток подушках, вони гавкають і скавулять, нявчать і ревуть.

Оллі Дінсмор бачить Доллі, гарну буру швейцарку[461], котра одного разу завоювала для нього на виставці «4-Н»[462] призову синю стрічку (це його мати дала їй таке ім'я, гадаючи, що Оллі й Доллі поряд звучатимуть дуже круто). Доллі важким галопом біжить в бік Купола, а за нею чийсь веймаранер[463] женеться по п'ятах, і задні ноги в корови вже закривавлені. Вона врізається в бар'єр з хрустом, якого Оллі не може почути через ревіння надходячого вогню… От лишень в своєму мозку він його таки чує, і незбагненним чином від видовища, що він його зараз бачить — коли так само, як і всі тут, приречений пес стрибає на бідну Доллі й починає шматувати її беззахисне вим'я, — йому робиться ще гірше, ніж тоді, коли він знайшов мертвим свого батька.

Вид гинучої корови, котра була колись його улюбленицею, звільняє хлопця від паралічу. Оллі не знає, чи існує бодай найменший час вижити в цей жахливий день, але раптом він з абсолютною ясністю прозріває дві речі. Одна з них — балон з киснем, на кранику якого висить картуз його батька. Друга — дихальна маска його дідуся Тома, що висить на гачку на дверях ванної кімнати. Пустившись бігом до ферми, де він прожив все своє життя — ферми, яка скоро перестане існувати, — Оллі тримає в голові єдину цілком зв'язну думку: льох для картоплі. Захований під корівником, виритий глибоко в пагорбі картопляний льох може стати безпечним місцем.

Утікачі все ще стоять на краю саду. Барбі не зміг їх змусити почути його, де вже казати про те, щоб зрушити їх з місця. Одначе він мусить відвести їх до фермерського дому, до машин. І то швидше.

Звідси перед ними відкривається панорамний вид на все місто, і Барбі може судити про курс розповсюдження вогню, як генерал може судити по аерофотографіях про найбільш вірогідний напрямок руху армії вторгнення. Вогонь мететься на південний схід і, можливо, зупиниться на західному березі Престіл. Річечка, хоча й пересохла, все одно може прислужитися природним брандмауером. Породжений пожежею вибуховий ураган також може запобігти поширенню вогню на північний квадрант території міста. Якщо вогнем випалить усе вщент до межі Купола з Касл Роком і Моттоном, тоді та частина Честер Мілла, яка межує з ТР-90, і північний Гарлоу можуть врятуватись. Від вогню принаймні. Але не вогонь його непокоїть найбільше.

Вітер його непокоїть.

Він відчуває його зараз, як той хапає його за плечі, дме між його розставлених ніг, достатньо потужний, щоб шарпати на ньому одяг і метляти волосся Джулії в неї перед обличчям. Вітер летить з-за їхніх спин, щоб годувати той вогонь, а оскільки Честер Мілл зараз перебуває в майже цілком замкненому просторі, скоро тут залишиться дуже мало свіжого повітря, яке б могло замістити втрачене. Перед Барбі постає кошмарне видіння мертвої золотої рибки, що плаває на поверхні акваріума, з якого висмоктали весь кисень.

Він не встигає вхопити за руку Джулію, як вона сама обертається до нього і показує на щось внизу: якась фігурка бреде Чорною Грядою, тягнучи по дорозі за собою щось на колесах. З такої відстані Барбі не може розпізнати, чоловік там чи жінка, та це й не має значення. Хто б не була ця людина, вона помре від нестачі кисню задовго до того, як досягне вершини пагорба.

Він бере Джулію за руки і притуляється губами до її вуха:

— Ми мусимо йти. Хватай Пайпер, а вона нехай чіпляє того, хто стоїть далі за нею. Всі один одного…

— А як же він? — кричить вона, не перестаючи показувати на повільну фігурку.

Можливо, там дитячий візочок, та річ, яку тягне цей чоловік або жінка. Він навантажений чимось важким, бо та людина зігнута і рухається дуже повільно.

Барбі мусить переконати Джулію, бо часу лишилося надто мало.

— Не думай про нього. Ми повертаємося до будинку. Зараз же. Всім зімкнути руки, щоб ніхто не залишився тут.

Вона намагається обернутися, подивитись на нього, але Барбі тримає її міцно.

Йому потрібне її вухо — буквально, — бо він хоче, щоб вона все нарешті зрозуміла.

— Якщо ми не підемо зараз, потім може вже бути пізно. У нас закінчиться повітря.

По шосе 117 в голові колони втікаючих автомобілів мчить Велма Вінтер у своєму пікапі «Датсун». Вона неспроможна думати про щось інше, окрім диму, який заповнює її люстерко заднього огляду. На спідометрі в неї сімдесят миль, коли вона врізається в Купол, про який у своєму панічному стані Велма абсолютно забула (словом, чергова пташка, тільки ця наземна). Зіткнення відбувається там же, де Біллі й Ванда Дебек, а потім Нора Робішо і Ельза Ендрюс потрапили в біду тиждень тому, невдовзі по тому, як опустився Купол. Двигун Велминого пікапа стрибає назад і розриває її навпіл. Верхня її частина катапультується крізь лобове скло, тягнучи за собою святковий серпантин кишок, і розплющується об Купол, немов соковита комаха. Це початок стовпища дванадцяти машин, в яких кілька людей гинуть зразу. Більшість отримують лише поранення, але довго страждати їм не доведеться.

Генріета з Петрою відчувають, як їх омиває жаром. Те саме відчувають і сотні притиснутих до Купола людей. Вітром їм здіймає волосся, вітер шарпає їх за одяг, котрий невдовзі згорить.

— Візьми мою руку, любонько, — каже Генріета, і Петра бере її за руку.

Вони бачать, як великий жовтий автобус робить широкий, п'яний розворот. Він ледь не завалюється у рівчак, чудом не наїжджаючи