Читати книгу - "Вибрані твори"

холодної голови своєї рідної. Тепер пісок щільно забив Марті уста, і тому її обличчя набрало більш скам'янілого виразу. Кілька мускулястих рук схопило дівчину, і як вона не відбивалась і не голосила, рвучи на собі волосся і одежу, понесли до машини. Невблаганний час підганяв партизанів виїжджати якнайшвидше.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, що таке смерть. І раніше не раз чула похоронні дзвони, бачила, як проносили вулицями важкі домовини, бачила, як ховали у братській могилі червоноармійців; зрештою смерть в дні окупації щоднини гостювала в селі, стискала підступною тугою дівоче серце, але ця страшна гостя ні разу не переступала їхнього порога, і тому уява про неї була неповна. Так неповно, душею, а не фізично, ми відчуваємо біль близької людини.

Охопивши руками голову, Ніна забилася в куток кузова, не бажаючи слухати слів утіхи, скидаючи з пліч нервовими рухами чиїсь жіночі руки. Вона хоче, щоб ніхто не чіпав її, бо від цього так боляче, неначе хтось пальцями вовтузиться у рані.

Які слова можуть утішити, коли нема, ніколи більше не буде матері, її відради, любові і в якійсь мірі за останній час старшої товаришки. З одного погляду, з одного півслова її могла зрозуміти тільки мати. І от більше не побачить… живої. А дорогий образ, такий сумовитий і рідний, неясним контуром стає перед очима. І дівчині бракує повітря, і запухають почервонілі од сліз повіки, а всередині палить млосний, недобрий вогонь.

Заціпенілий мозок вже не колише думками, а якось боляче вириває з темряви несподівані образи й видіння і раптово розмелює їх на чорні клуби пилу або вганяє в землю…

Яке то було щастя! Восени, в неділю ранком, вони завжди ходили в ліс по гриби. Нахилиться мати над нею:

— Вставай, доню, час іти.

За вікном в блідосиньому небі плещеться зірка, на лаві стоять плетені з червоної лози кошики, накриті білим шорстким полотном. На столі шумовинням грає у кухлях парене молоко.

— Ні пуху вам, ні пера, — скаже тітка Дарка, і мати всміхнеться доброю, трохи зверхньою усмішкою.

Росистими городами вийдуть на колгоспне подвір'я, де біля стельмашні біліють нові, іще не вковані залізом вози, а навколо пахне анисимівка, пепінка, червоний джонатан — сад розрісся, як гай. А мати її працює в садово-городній бригаді.

І неодмінно їм дід Терентій винесе на дорогу доспілих яблук і грушок.

— Спасибі, діду Терентію, у нас свої є, — скаже мати, здоровкаючись.

— Їж, поки рот свіж, а як зів'яне — і сова не загляне, — роблено хмуриться. — На гриби старого попросиш…

І вже більше нема ні матері, ні діда Терентія, ні саду — усе, усе винищує проклятий фашист.

І вже ця згадка про людовбивців є тою першою ниточкою, що поєднує її горе з навколишнім буттям…

Чиїсь руки накидають на схолоднілі плечі якусь одежину, і щось у тих неквапних м'яких руках є таке, що властиве тільки її матері. І дівчина з подивом одводить свої пальці від очей. Біля неї порається, теж заплакана, Югина.

— Накрийся, дитино. Наші принесли трохи одежі… із тої, що поздирали душогуби із нас.

Дівчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати із грудей. І знову заливається плачем, але не відкидає з плеч теплих неквапних рук, бо вони їй ще більше нагадують образ матері. І в гіркоті холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.

Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили постріли, а потім чийсь радісний голос полегшено сказав:

— Проскочили.

Чий же це голос? Він так схожий на голос Михайла Созінова.

Непомітно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з навколишнім життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осіннім кущі, не раз обірветься, але знову і знову натягнеться, а до неї приєднаються інші — закономірно і міцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а потім і рубці відслоювати від живого болючого тіла, робити менш примітними.

В інших умовах, може, її горе рубцювалося б місяцями, вибило б надовго дівчину із звичайної колії, але тепер життя вимагало від неї повної напруги, від якої не можна було ухилитись, як від граду на голому полі…

В глухих лісах поховали Докію. Недалеко від свіжої могили покинули партизани машини, бо невистачило пального, і, майже не відпочиваючи, пішли точно на південь, в надії наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен розумів, що від цього залежало все. Голодні, почорнілі від втоми, поту і пилу, рухались лісами вдень і вночі. Спали по три-чотири години. Похуділий і постарілий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тільки невблаганне одне:

— Вперед, партизани! Вперед!

І брав на руки підбитого сироту Івася, ще з більшою тугою пригадуючи своїх дітей.

— Не треба, дядю Дмитре, — просився хлопчик, а сам іще міцніше притулявся усім тілом до командира.

Якось партизани на галявині перепинили візника, що віз в бідонах на молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рівно по півлітра молока. Пили по черзі з німецьких нікельованих баклаг. Потім рештками живлючої рідини заповнили баклаги, щоб можна було підтримати сили найбільш знесилених жінок і дітей. Коней також забрали з собою: на воза посадили тих, хто не міг уже рухатись. І знову твердий голос Тура:

— Вперед, партизани! До своїх!

Комісар за ці дні зовсім висох, але навіть і в години перепочинку не відпочивав, допомагаючи людям. А під час маршу більшість часу проводив у зміцненому ар'єргарді.

«Двожильний», — дивувався Дмитро, почуваючи, що і його вже валить утома із ніг.

— Вперед, партизани!

Ледве підводились жінки на скривавлені розпухлі ноги, — але треба було йти — і йшли. Найтяжче було рухатись після відпочинку, а потім розходилось болюче тіло, не так палало і нило.

Світлої місячної ночі їх наполохав якийсь дрібний і частий перестук. Дмитро зразу з кількома партизанами вискочив наперед і заліг за деревами. На хвильку перестук замовк, а потім знову почав наближатися, ритмічно і легко.

І от на невелику прогалину граціозно вибігла пара диких кіз. Очевидно, почувши людський дух, вони зупинились, насторожено і гордовито, трохи боком, відхиляючи лискучі точені голови. Ще одна мить — і кози, осідаючи назад, метнулися б у протилежний бік, але їх зразу ж підсікли влучні кулі.

Вперше за ці дні партизани добре поснідали. Хай було безхлібне, безсільне, але м'ясно.

XXXІІ

Недаремно Дмитро так поспішав, неначе відчуваючи, що за ними женуться. Після полудня всі виразно почули на широкій лісовій дорозі позад себе гудіння машини. Спочатку ар'єргард, а пізніше бокова охорона доповіли, що позаду рухаються