Читати книгу - "Вибрані твори"

фашисти. Налічили з вісімдесят, але, цілком зрозуміло, було більше. Порадившись із Туром, Дмитро вирішив розбити загін на дві частини. Одна під його командуванням буде стримувати фашистів, друга частина і родини партизанів на чолі з Туром якнайшвидше підуть на зближення зі своїми.

— Ну, жінко, кріпись. Не відставай у дорозі. Та за дівчиною доглядай, — кивнув головою на Ніну. І на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона оце стала перед ним.

Шорстким, зарослим обличчям припав до потрісканих у кров уст дружини, попрощався з Туром, партизанами, Івасем і, чуючи, як швидко, холодячи тіло, прибувають сили, упертість і злоба, пішов до своєї невеликої, з двадцяти п'яти воїнів, групи.

— Чи є сила в партизанів? — грізно, одними очима, усміхнувся, оглядаючи всіх бійців.

— Є, товаришу командире, тільки в животі нема нічого, — жартівливо відповів Жолудь, що також подався за ці дні, похудів і обвуглився.

— То дарма — живіт не воює. Уколошкаємо фашистів — і харчів здобудемо. Які там у книзі меню написані? — звернувся до Меля.

— Порося із хріном, порося без хріну і хрін без поросяти, — з готовістю відповів кулеметник.

— От і добре. Після бою хай хто що хоче вибирає, а я порося із хріном.

І веселіше стало на душі, коли почув партизанський сміх. Навчившися в тяжкі хвилини стримувати, заховувати свої почуття від людського ока, Дмитро душевним тактом відчував, що і коли необхідно сказати своїм друзям, щоб підняти могутній дух, освіжити його, як вода освіжає тіло людини. І це почуття прийшло до нього теж тільки в часи війни. Він ні на хвилину не сумнівався: партизани будуть боротися, як леви. Не завжди однаково йде боєць назустріч іще ніким не розгаданій межі, де стикаються життя і смерть. Кому доводилося, б'ючись за свою землю, переступати цю грань, прекрасно зрозуміє підібране духовне і фізичне напруження всього організму, який у звичайних умовах не витримав би і частини такого навантаження, чудово зрозуміє відчуття близькості вірного плеча товариша, на яке надієшся і якому віриш; добре зрозуміє силу настрою, що гартує нас, а не пом'якшує, робить залізною волю, ясновидить очі, до крайньої різкості обгострює розум, який із найнепомітнішої деталі блискавично робить єдино вірний висновок. Тому-то бувалі воїни не тільки уміють гнати від себе лихі думки, навіть передчуття, а вміють і розважити себе, круто повернути настрій. А впору сказане добре слово перед боєм — це той самий дощ, що не скупою сльозою, а багатим життям напуває ниву. І, наливаючись хвилями глибокої любові і до своїх воїнів, вбираючи очима суворі, почорнілі обличчя, він тихо продовжує:

— Нелегкий бій чекає нас, товариші партизани. Станемо ж проти навали, як стояли захисники Сталінграда. Із шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен шматок лісу, де ви будете лежати, — це значить найдорожчий шматок усієї землі. Ну, так, як серце в людини… Бажаю вам всім удачі і життя. Хотів би поцілувати вас, та нема зараз часу. Вийдемо з бою, обнімемось, поцілуємось.

І зразу ж після сказаного усім мозком оволодіває одно — зустріч із ворогом. Дмитро швидко відводить на південний захід свою групу, маючи на меті, по-перше, відтягнути ворожу силу в бік від групи Тура, по-друге, триматися на фланзі, щоб не попасти в оточення, по-третє, тут не було заболоченої яруги, яка б могла обмежити свободу маневру…

Пролунали перші постріли, зашелестіли віти, далїко в просвітках заворушились сіромундирні постаті. Особливо соковито вдарили кулі праворуч од нього.

«Певне, в липу попали», — мимохіть відмічає розум, і в цей час око помічає приплюснуті каски, що розпухлими грибами виглядають і рухаються поміж листям.

— Отут залягай! — наказує Мелю, показуючи на крихітну, як човен, улоговину.

Кулеметник другий номер, якого по стегну б'є незручно прикріплена саперна лопатка, швидко скидає з плеча важкий станок «Максима» і зараз же лягає на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до самої землі, біжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не дати ворогу обійти збоку і вдарити в спину.

Першого сіромундирника знімає Пантелій Жолудь. Неначе граючись, підкинув автомата до плеча і зараз же відсмикнув його, для чогось дмухнувши на гірку цівку диму, що вивірчувалася з дула. Дмитра, хоч і сам він був досвідченим стрільцем, часто вражала вправність парубка, що, здавалось, стріляв не цілячись, проте ніколи не промазував.

Постріли, рясніючи, сповнювали різними шумами зеленосинє повітря, і перелякана луна уже не встигала озиватися позаду сліпучого березняка. В пам'ять найбільше врізається перший постріл, а потім уже не помічаєш, коли все навколо тебе починає двигтіти і ахкати. Здивувати може не збільшена сила вогню, а раптова тиша.

Ще упало кілька фашистів, але все попереду неначе закипає брудносірим місивом, що виповзає з усіх шпарин лісу. То біжить нове поповнення, яке почало було ширше розтікатись. На одну мить в очах Дмитра блиснула непевність: він не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже — це розумів добре — відступати не було можливості. Слідкуючи за своїми братами, вступив у лютий нерівний бій. Через хвилину куля, дзенькнувши, вдарила в німецьку гранату, що висіла біля пояса.

«Тепер кінець — рознесе на шматки», — не цілячись, пустив чергу вище кушів. Холодіючи, побачив краєчком ока, що хтось упав на землю, підскочив і знову упав.

«Але чому ж нема вибуху?» — з острахом і здивованням глянув на гранату. Куля наскрізь пробила ручку, оголила, але не перерізала шнур.

Застогнавши, відкинувся назад і більше уже не підвівся другий номер кулемета. Мель з одним кожухом «Максима» перебігає в інше місце, приладнує зелене тільце між двома стиснутими деревами і починає відстрелюватися, люто і точно. Але незабаром заїло кулемет — вдарить одним, зрідка двома пострілами і затихне. Перегрівся, очевидно.

З правого флангу навала почала відтісняти Кирила Дуденка. Стікаючи кров'ю, що залила всю сорочку, відстрелювався партизанський поет до передостаннього набою. Останній для себе залишив. Але з-за гудзкуватої осики з'явилася постать офіцера. І не пошкодував Кирило для нього останньої кулі. Вдарився офіцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корі і незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка, мов по команді, кинулось кілька фашистів. І невелика сильна рука, що так уміло орудувала автоматом, а в хвилини дозвілля писала поезії, вихопила з-за халяви гостру бритву і страшним ударом черкнула по горлу. З зітханням хлинула кров на гімнастьорку, і не підвівся більше партизан з теплої землі, прихилившись чубатою головою до гвинтівки.

Рикошетом куля ударила вище коліна молодого партизана Павленка і так вирвала м'ясо, що в рані міг би уміститися кулак. Дмитро навіть почув,