Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я спробував пригадати, чи обідав того дня. Згадав, як го­дував дівчат…

— Не хочу завдавати вам іще більше клопоту, — сказав я. — Вже й так додав вам роботи.

— Тому хлопцеві вже давно пора було зламати руку, — невимушено заявила баба. — Він пащекуватий — страшне, — вона вручила мені одну з дерев’яних чашок. — Випий до дна, і я дам тобі трохи того пудингу.

Пара, що йшла з чашки, чудово пахла.

— Що тут є? — запитав я.

— Шипшина. І трохи яблучного бренді, яке я жену сама, — вона широко всміхнулася, і в кутиках її очей з’явилися зморшки. — Якщо хочеш, то й маранти можу насипати.

Я всміхнувся й надпив. Тепло від напою розлилось у мене в грудях, і я відчув, як трохи розслабився. Це було дивно, бо я досі не усвідомлював, що напружився.

Баба трохи пововтузилася, а тоді поставила на стіл дві тарілки й сіла на стілець поряд.

— Ти справді вбив отих людей? — прямо запитала вона. У її голосі не вчувалося жодного звинувачення. Це було просто ­запитання.

Я кивнув.

— Мабуть, не треба було нікому казати, — продовжила вона. — Неодмінно буде колотнеча. Тут захочуть суду, і доведеться тягнути присяжного з Темсфорда.

— Я їм не казав, — заперечив я. — Крін сказала.

— А… — відповіла баба.

Розмова затихла. Я випив останній ковток рідини з чашки, та коли спробував поставити її на стіл, руки в мене так сильно трусилися, що вона застукала по дереву так, наче то хтось нетерплячий прийшов і загамселив у двері.

Баба спокійно попивала напій із чашки.

— Мені неприємно про це говорити, — врешті сказав я. — Це було недобре.

— Дехто міг би з цим посперечатися, — лагідно промовила вона. — Як на мене, ти зробив правильно.

Від її слів у мене в очах раптом спалахнув пекучий біль, неначе я був готовий розплакатися.

— Щодо цього я не надто певен, — вимовив я, дивуючись звучанню власного голосу. Тепер руки трусилися ще сильніше.

Бабу це, схоже, не здивувало.

— Ти вже кілька днів ходив закусивши вудила, так? — із її тону було добре зрозуміло, що це не запитання. — Я впізнаю це відразу. Ти був заклопотаний. Дбав про дівчат. Не спав. І їв, либонь, неба­гато, — вона взяла тарілку. — Їж пудинг. Хоч трохи наситишся.

Я почав їсти пудинг. На середині заплакав і трохи вдавився, бо їжа застрягла в горлі.

Баба налила мені в чашку ще чаю й додала туди ще одну чималу порцію бренді.

— Випий до дна, — повторила вона.

Я зробив ковток. Не збирався нічого казати, та все одно несподівано для самого себе заговорив.

— Здається, зі мною щось може бути не так, — тихо мовив я. — Нормальній людині не стає духу на те, що роблю я. Нормальна людина ніколи не вбила б когось отак.

— Може, це й правда, — визнала баба й сама надпила з чашки. — Тіки шо ти сказав би, якби я сказала тобі, шо в Біла нога під пов’язкою трохи позеленіла й солодко пахне?

Я вражено підвів погляд.

— У нього гниль?

Вона хитнула головою.

— Ні. Я ж казала: у нього все добре. Але якби?..

— Тоді ногу довелося б відрізати, — сказав я.

Баба серйозно кивнула.

— Правильно. І робити це треба було б хутко. Сьогодні. Без вагань і сподівань, шо він прорветься своїми силами. Це просто його вбило б, — вона випила трохи, стежачи за мною з-за вінця чашки. Вийшло своєрідне запитання.

Я кивнув. Знав, що це правда.

— Ти трохи знаєшся на медицині, — продовжила вона. — Знаєш, шо годящий лікар мусить робити непростий вибір, — уважно поглянула на мене. — У нас не так, як у других. Припікаєш чоловіка залізом, шоб зупинити кров. Рятуєш матір і втрачаєш дитя. Це непросто, а дякувати за це ніхто не дякує. Але ми мусимо обирати.

Вона ще раз поволі надпила чай.

— Перші кілька разів — найгірші. Тоді весь аж трусишся й не можеш спати. Але така вже ціна того, шо треба робити.

— Там були й жінки, — промовив я. Слова ненадовго застряг­ли в горлі.

Баба зблиснула очима.

— Вони заслужили на це вдвічі більше, — сказала вона. Раптовий нестримний гнів на її милому обличчі був для мене таким несподіваним, що я відчув, як моє тіло охоплює колючий страх. — Чоловік, який може зробити таке з дівчиною, — наче скажений пес. То ж не людина, по суті, просто тварюка, яку треба вколошкати. А жінка, яка йому помагає? Це гірше. Вона знає, шо робить. Знає, шо це значить.

Баба обережно поставила чашку на стіл. Її лице знову стало стриманим.

— Якшо з ногою біда, її відрізають, — вона твердо змах­нула долонею, а тоді взяла свій шматок пудингу й заходи­лася їсти його пальцями. — А деяких людей треба вбивати. От і все.

***

Поки я опанував себе й повернувся надвір, юрба на вулиці встигла зрости. Місцевий корчмар викотив на свій ґанок бочку, і повітря стало солодким від запаху пива.

Батько й мати Крін в’їхали назад до міста на чалому коні. Був там і Піт: він прибіг назад. Запропонував мені оглянути його голову, що лишилася нерозбитою, і виміг два гроші за надані послуги.

Батьки Крін тепло мені подякували. Схоже, то були хороші люди. Більшість людей такі, якщо їм дати шанс. Я взявся за повіддя чалого і, відгородившись ним, наче своєрідною мініатюрною стіною, спромігся трохи переговорити з Крін у відносному усамітненні.

Її темні очі трохи почервоніли, та лице було ясне й щасливе.

— Неодмінно візьми Пані Мару, — сказав я, кивнувши на одного з коней. — Вона твоя.

Донька бургомістра за будь-яких обставин дістала б гарний посаг, тож я навантажив конячку Крін відносно цінним крамом і додав до нього більшу частину грошей лжеартистів.

Коли вона зазирнула мені в очі, її лице посерйознішало, і вона знову нагадала мені юну Денну.

— Ти їдеш звідси, — промовила вона.

Я так і думав. Вона не намагалася вмовити мене залишитись, а натомість несподівано обійняла мене, що мене здивувало. Поцілувавши мене в щоку, прошепотіла на вухо:

— Дякую.

Ми відступили одне від одного, бо знали, що правила пристойності дозволяють не так багато.

— Не продешеви й не одружися з дурною людиною, — порадив я: мені здавалося, ніби треба щось сказати.

— Раджу тобі те саме, — відповіла Крін. Її темні очі лагідно глузували з мене.

Я взявся за повіддя Сірохвостої і повів її туди, де стояв бургомістр, який по-власницьки спостерігав за натовпом. Коли я підійшов ближче, він кивнув.

Я глибоко вдихнув.

— А констебль неподалік?

Тут бургомістр здійняв брову, а тоді знизав плечима й показав кудись углиб натовпу.

— Він отам. Тільки він був на три чверті п’яний іще до того, як ти привів наших дівчаток додому. Не знаю, скільки користі буде з нього тепер.

— Що ж, — невпевнено відповів я, — гадаю, комусь доведеться посадити мене під замок, доки ви не зможете сповістити присяжного в Темсфорді, — я кивнув на маленьку кам’яну будівлю в центрі