Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я відчув, як усі трохи розслабилися.

— Це їхні коні, — показав на двох коней, які несли наші речі. — Тепер вони належать дівчатам. Миль за сорок на схід ви знайдете фургони. Крін може показати, де вони заховані. Вони також належать дівчатам.

— За них дадуть гарні гроші в Темсфорді, — задумливо сказав бургомістр.

— Разом з інструментами, одягом і таким іншим за них можна виручити чималу суму, — погодився я і твердо додав: — Якщо її розділити навпіл, вийде гарний посаг.

Бургомістр перехопив мій погляд і поволі кивнув, показуючи, що розуміє.

— Точно.

— А шо з добром, яке вони в нас украли? — обурився кремезний чоловік у фартусі. — Вони рознесли мій заклад і вкрали дві бочки мого найкращого елю!

— Ви маєте доньок? — спокійно запитав я в нього. Подив, що раптом відбився на його обличчі, підказав мені, що так. Я зазирнув і вдивився йому в очі. — Тоді ви, гадаю, доволі дешево відбулися.

Бургомістр нарешті помітив, як Джейсон тримається за зламану руку.

— Що з тобою сталося?

Джейсон поглянув на свої ноги. За нього заговорив Сет:

— Він сказав дещо таке, чого не мав казати.

Бургомістр роззирнувся довкола й побачив, що більш розгорнуту відповідь доведеться витягувати силою. Він знизав плечима та облишив цю тему.

— Я міг би накласти тобі шину, — невимушено сказав я.

— Ні! — надміру швидко відмовився Джейсон, а тоді дав задній хід: — Я краще до баби піду.

Я скоса поглянув на бургомістра.

— До баби?

Він лагідно всміхнувся.

— Коли ми обдираємо коліна, баба нас латає.

— Біл у неї? — спитав я. — Ну, чоловік із роздушеною ­ногою.

Він кивнув.

— Якщо я її знаю, то вона не спускатиме з нього погляду ще виток.

— Я тебе проведу, — сказав я спітнілому хлопцеві, який обереж­но притримував руку. — Хотів би подивитись, як вона працює.

***

Ми перебували так далеко від цивілізації, що я уявляв бабу згорбленою старою, яка лікує своїх пацієнтів п’явками й деревним спиртом.

Моя думка змінилася, коли я побачив її хату зсередини. Її стіни були завішані пучками сухих трав і полицями, заставленими маленькими пляшечками з ретельно надписаними етикетками. Там стояв невеличкий письмовий стіл із трьома важкими книжками у шкіряних палітурках. Одна з них лежала розгорнута, і я впізнав у ній «Героборіку». На берегах було видно нерозбірливі рукописні нотатки, а деякі статті було відредаговано чи повністю викреслено.

Баба була не така стара, як я думав, хоч і мала вдосталь сивини. Згорбленою вона теж не була й навіть виявилася вищою на зріст за мене, плечистою, кругловидою й усміхненою.

Мугикаючи собі під носа, вона повісила над вогнем мідний чайник. Відтак узяла ножиці і посадовила Джейсона, а тоді злегка потицяла його в руку. Хлопчина, блідий і спітнілий, безперестанку теревенив від нервів, тимчасом як вона методично зрізала йому сорочку. За кілька хвилин Джейсон, хоч його про це й не просили, правдиво, хай і не зовсім зв’язно, розповів бабі, як Елл і Крін повернулися додому.

— Перелом гарний, чистий, — урешті оголосила вона, перебивши його. — Як це сталося?

Ошалілий погляд Джейсона метнувся до мене, а тоді — вбік.

— Та нічо, — швидко сказав він. А тоді збагнув, що не відповів на запитання. — Тобто…

— Я її зламав, — зізнався я. — І вирішив, що варто принаймні завітати сюди й дізнатися, чи не можу я чимось допомогти, щоб її вилікувати.

Баба поглянула на мене.

— Ти вже займався чимось таким?

— Вивчав медицину в Університеті, — сказав я.

Вона знизала плечима.

— Тоді, гадаю, можеш потримати шини, поки я їх обгортатиму. Є в мене одна помічниця, та вона накивала п’ятами, як зачула колотнечу на вулиці.

Джейсон нервово витріщився на мене, коли я міцно притиснув деревину до його руки, але баба зі знудженим виглядом вправної людини перев’язала шину менш ніж за три хвилини. Спостерігаючи за її роботою, я вирішив, що баба варта більшого, ніж половина студентів у Медиці, яких я знав на ім’я.

Коли ми закінчили, вона поглянула згори вниз на Джейсона і сказала:

— Тобі пощастило. Перелом не треба було вправляти. Не користуйся рукою місяць, і вона чудово загоїться.

Джейсон щодуху втік, а баба після нетривалих умовлянь дозволила мені поглянути на Біла, який лежав у неї в дальній кімнаті.

Якщо перелом руки у Джейсона був чистий, то у Біла він був максимально неохайний. Обидві кістки в нижній частині ноги були зламані в кількох місцях. Під пов’язками цього не було видно, але нога в нього страшенно розпухла. Шкіра над пов’язками була вкрита синцями та плямами, туго натягнута, мов занадто щедро начинена ковбаска.

Біл виявився блідим, але притомним, і нога, схоже, мала залишитися при ньому. Як багато з неї буде користі — це вже інше питання. Можливо, він відбудеться щонайбільше сильною кульгавістю, та я сумнівався, що він коли-небудь знову почне бігати.

— Шо то за люди, шо стріляють у чужих коней? — обурено запитав він. Його обличчя блищало від поту. — Недобре це.

Ішлося, звісно, про його власного коня. А це містечко було не з тих, де в людей є зайві коні. Біл був молодим чоловіком, який нещодавно одружився й мав власну невеличку ферму. І, можливо, він більше ніколи не зможе ходити, бо спробував учинити правильно. Про це було боляче думати.

Баба дала йому дві ложки якоїсь субстанції з брунатної пляшечки, і від неї в Біла поступово заплющились очі. Баба вивела нас із кімнати й зачинила за собою двері.

— Кістка розірвала шкіру? — запитав я, коли двері зачинилися.

Вона кивнула, повернувши пляшечку на полицю.

— Чим ви користувалися, щоб не виникло сепсису?

— Тобто гнилі? — перепитала вона. — Баранячою ко­лючкою.

— Справді? — спитав я. — Не марантою?

— Марантою! — пирхнула вона, підкинувши дров до вогню і знявши з нього чайник, із якого вже пішла пара. — Ти хоч раз намагався запобігти десь гнилі марантою?

— Ні, — визнав я.

— Тоді дозволь мені вберегти тебе від смертовбивства, — баба дістала двійко дерев’яних чашок. — Від маранти жодної користі. За бажання її можна їсти, та на цьому все.

— Але ж паста з маранти й бесмину має бути ідеальним засобом для цього.

— Бесмин, може, чогось та й вартий, — визнала баба. — Але бараняча колючка ліпша. Я краще взяла би трохи червоного стебла, та бажання не завжди збуваються. Я користуюся пастою з неньколиста й баранячої колючки, і йому зараз, як ти бачиш, цілком добре. Маранту легко знайти, і товчеться вона легко, та цінних властивостей у неї чортма.

Вона похитала головою.

— Маранта й камфора. Маранта й бесмин. Маранта й соляний батіг. Маранта — то ж навіть не заспокійливе. Вона просто гарно переносить те, шо працює.

Я відкрив рота, щоб заперечити, а тоді окинув поглядом її хату, подивився на її обписаний примірник «Героборіки». І стулив рота.

Баба налила у дві чашки гарячої води з чайника.

— Сядь на хвильку, — попросила. — Ти наче на ногах ледве держишся.

Я тужливо поглянув на стілець і відповів:

— Мені, мабуть, треба вертатися.

— Час на одну чашку в тебе є, — запевнила вона, взяла мене за передпліччя