Читати книгу - "Між світлом та темрявою, Мара Найт"

Морок опинився поруч з Корою так швидко, що вона навіть не встигла здивуватися. Він стояв, тримаючи в руках зелено-синій медальйон, що м'яко блищав у світлі. Його темні очі дивилися на неї з якоюсь сумішшю надії і суму. Він простягнув медальйон, не промовляючи ані слова, і тільки коли Кора подивилася на нього, він заговорив:

— Можливо, ти і не пам'ятаєш мене, але ось... — він показав медальйон, котрий виглядав як маленьке злиття двох кольорів — зеленого та синього, що перепліталися між собою. — Це медальйон, який ти створила разом з Ліліт. Коли вона була маленькою, вона вклала в нього свою магію, а ти свою.

Кора приглянулась до медальйона і відчула якусь знайому енергію, яка здавалася чужою і водночас рідною. Її пальці майже автоматично потяглися до нього, як ніби це було щось дуже важливе. Вона дивилася на медальйон, і її спогади на мить застигли.

Морок продовжував, його голос став більш м'яким, але все ж твердим:

— Це частина твоєї сили. Ти не просто королева, ти і частина мене, і частина Ліліт. Все це пов'язано з тобою... і з нами.

Кора відчула, як цей медальйон тримає в собі якусь невидиму силу, і щось у її серці почало тривожити її, ніби шматочок її минулого намагається виринути на поверхню, але поки що вона не могла зрозуміти, що саме це означає.

Кора стояла, дивлячись на медальйон, коли раптом знову почувся свист стріли. Вона відчула різкий біль в руці і побачила, як стріла впала в її шкіру. Це був Алек. Морок здивовано глянув на нього і, не стримуючи гніву, вигукнув:

— Як ти вижив, брате? Я ж тебе вбив!

Але Алек не звертав на нього уваги.

З холодним виразом обличчя він промовив:

— І знову мені прийдеться вбити тебе Даніко.

І в наступну мить він зник, залишивши після себе тільки порожнечу.

Кора, тримаючи руку, поглянула на Морока, і, з болем у голосі, сказала:

— Ось чому я не хочу, щоб магрійці тут правили.

А потім кора незважаючи на поранення відкрила портал в світ Арденії. Кора та Кайлен пройшли через нього, і коли вони опинилися в світі Арденії, їх чекав сюрприз. В залі стояла Ліліт. Вона підійшла до них і, дивлячись на Кору, сказала:

— Мам, я не хочу більше, щоб ти покидала мене.

Посеред зали стояв великий стіл, і навколо нього сиділи різні важливі особи: Естеліна та Далерон, Нікселіна та Астарот, колишній король демонів Еріан та його дружина Ліара, а також колишній король ангелів Ерселіан і його дружина Каталіна. На столі перед ними лежала велика карта, що свідчила про їхню серйозну зустріч.

Раптом Нікселіна піднялася, побачивши Кору, і, не вагаючись, підбігла до неї, обійнявши її міцно.

— В тебе поранення! — сказала Нікселіна, побачивши рану на руці Кори.

Вона швидко витягнула стрілу з руки Кори, застосувавши магію, щоб зняти біль. Потім Нікселіна, ще не відпускаючи Кору, прочитала закляття лікування, і біль від поранення відразу ж зник.

— Тепер ти в порядку, — сказала Нікселіна з посмішкою, повертаючись до інших.

Кора вдячно подивилася на неї, але в її погляді була якась тривога. Вона помітила, як за Кайленом стояла Ліліт, і, хоча Нікселіна посміхалася і здалося, що все було добре, Кора не могла не відчути певну напругу.

Нікселіна обернулася до Кори:

— Хто це?

Кора не встигла відповісти, коли Ліліт спокійно сказала:

— Я її донька.

Тиша огорнула залу, всі погляди були спрямовані на Ліліт, і навіть Кора відчула, як її серце забилося сильніше від цих слів.

Нікселіна, не вірячи власним словам, повільно повторила:

— Донька Кори?

Ліліт твердо відповіла, не зважаючи на напругу в залі:

— Донька Даніки, тобто Кори.

Кора, почувши ці слова, відчула, як серце на мить зупиняється. Вона вже знала, що Ліліт її донька, але повірити в це було важко. Цієї думки було важко допустити навіть у власну свідомість.

Король Еріан, почувши сказане, не міг стримати подив:

— Це неможливо.

Ліліт не здивувалася, лише холодно відповіла:

— Можливо. За часів війни між магрійцями і демонами-ангелами Даніка, тобто Кора, була дружиною мого батька, магрійця Морока. Коли її вбили, її магія забрала нас, магрійців, і запроторила нас у в'язниці. Але коли Кора сіла на два трони, тоді вона нас і звільнила. Ось так.

Тиша запанувала в залі, і всі присутні споглядали на Кору, чекаючи її реакції на ці слова, які змінювали все, що вона думала про себе і своє минуле.

Нікселіна, вражена словами Ліліт, повільно подивилася на неї, а потім повернулася до Кори.

— Тобто ти моя онука? — з сумом запитала Нікселіна.

Ліліт, не змінюючи виразу обличчя, відповіла:

— Ні, я не ваша онука. Якщо рахувати так, то в минулому батьки Даніки були іншими. Зараз же Кора має батьків вас, Нікселіну та Астарота. Тому ви не є моїми біологічними бабусею та дідусем.

Нікселіна, тяжко зітхнувши, відповіла:

— Еххх, шкода. Я вже так хотіла мати онуку.

Кора, побачивши сум у її очах, посміхнулася, намагаючись розрядити атмосферу:

— Ну, мамо...

Нікселіна подивилася на Кору з подивом:

— Що?

— Я піду відпочину, — сказала Кора тихо, не дивлячись на всіх.

Нікселіна мовчки кивнула, і Кора пішла, а її кроки відлунювали в залі. Вона відчула потребу побути наодинці, щоб упорядкувати свої думки та переживання.

Сидячи в своїй кімнаті, Кора втупилася в порожню стіну, намагаючись впорядкувати все, що відбулося. Її думки були переповнені запитаннями і емоціями, але вона не могла знайти відповіді. Що це все означає для неї? Хто вона насправді?

Раптом вона почула легкий стук у двері.

— Кора, можна увійти? — почувся голос Кайлена.

Кора підняла погляд і кивнула.

Кайлен тихо відкрив двері і увійшов, з посмішкою на обличчі. Він був у звичному вигляді, впевнений і спокійний, але в його погляді була якась іскра, щось нове, що змушувало Кору відчувати себе незручно. Він підійшов до неї, стоячи перед нею, злегка нахилившись, і промовив:

— Виглядаєш не дуже, але принаймні маєш свою силу. Може, я допоможу тобі розслабитися? — його голос звучав грайливо.

Кора трохи здивувалася, але не відповіла одразу. Вона відчула напругу у повітрі, хоча сама не могла зрозуміти, чому. Його присутність, його слова... все було трохи більше, ніж просто розмова.