Читати книгу - "Аптекар"

Він знову лежав, хапаючи ротом повітря, але цього разу не стогнав, хоча вона знала, що цього разу біль був набагато потужніший, ніж попередній. Кров із роздертих ран заплямувала всі фіксатори й капала на стіл. Можливо, їй доведеться знерухомити його в наступному раунді, щоб він не поранився більше. То було моторошне відчуття; що, можливо, допоможе.

Він затремтів. Вона дійсно повернулася до виходу за одну тисячну частку секунди до того, як усвідомила, що виходить, аби принести йому ковдру. Що з нею не так?

Зосередься.

— Маєш, що сказати? — спитала ласкаво, коли його дихання стало рівнішим.

Він відповів виснажено, з придихом:

— Це не я. Присягаюсь. Я нічого не планую. Я не знаю наркобарона. Я б справді хотів допомогти. Справді, чесно, чесно — якби ж я тільки міг. Справді.

— Хм. Ти чиниш опір моєму методові, то, можливо, спробуємо щось новеньке?

— О…пір? — здивовано прохрипів він. — Ти гадаєш, що… я пру…чаюся?

— Насправді я трішки стурбована тим, що доведеться псувати твої мізки галюциногенами, бо, здається, у тебе й так там не все гаразд. — Вона стукнула пальцем по його упрілому чолу, промовляючи це. — Можливо, у нас немає вибору й доведеться спробувати методи старої школи… — вона й далі замислено стукала його пальцем по голові, дивлячись на тацю з інструментами на столі. — Чи ти гидливий?

— А що? Хіба це справді зі мною коїться?

Цілком риторичне запитання, на відповідь на котре він не сподівався, пригнічено шепочучи. Але вона все одно відповіла.

— Бо саме таке трапляється, коли ти плануєш випустити смертоносний вірус грипу у чотирьох американських штатах, потенційно вбиваючи мільйони людей. Уряд на таку поведінку реагує винятково. Тому вони відправляють мене з тобою поговорити.

Його погляд був прикутий до неї, аж раптом жах у його очах змінився на шок.

— Яке. Справді. Пекло.

— Так, це жахливо, відворотно й підло, я знаю.

— Алекс, справді, це ж божевілля! Гадаю, у тебе проблема.

Вона підвелась просто перед його носом.

— Мій клопіт у тому, що ти не зізнаєшся, де вірус. Він уже в тебе? Чи досі у де ла Фуентеса? Коли плануєте його випустити? Де він?

— Божевілля. Ти — божевільна!

— У мене б, мабуть, було набагато радісніше життя, якби це було правдою. Але я вже підозрюю, що вони прислали не того лікаря. Нам тут потрібен лікар для божевільних. Гадки не маю, як змусити іншого Деніела показатись!

— Іншого Деніела?

— Того, що на цих фото!

Крутнувшись, вона схопила стос фото зі столу, роздратовано на ходу штовхаючи комп’ютер.

— Поглянь, — мовила вона, підставивши їх йому до обличчя, показуючи одне за одним, а потім кидаючи додолу. — Це твоє тіло — вона притулила фото до його плеча, перш ніж воно впало — твоє обличчя, бачиш? Але вираз обличчя інший. Хтось інший визирає з твоїх очей, Деніеле, і я не впевнена, знаєш ти про нього чи ні.

А потім знову — впізнання. Він таки про щось знав.

— Послухай-но, наразі я просто прошу тебе розповісти, що ти бачиш на цій світлині. — Вона піднесла верхнє фото, на якому Інший Деніел причаївся за задніми дверима у мексиканському барі.

Поглянувши на неї, витягнув фото з рук.

— Я… гадки не маю, нісенітниця якась.

— Ти бачищ щось таке, чого не бачу я. Що?

— Він… — Деніел спробував похитати головою, але вона ледве ворушилась, такими виснаженими були в нього м’язи. — Він схожий на…

— На тебе.

— Ні, — прошепотів він. — Тобто, так, звісно, він схожий на мене, але я помічаю різницю.

Те, як він промовив «Звісно, він схожий на мене», знову свідчило про щиру чесність, але щось він досі недоговорює…

— Деніеле, ти знаєш, хто це? Цього разу справжнє запитання, без сарказму та іронії. Вона вже не гралася у психолога — надто зараз. Уперше, відколи почався допит, вона нарешті відчула, що на щось натрапила.

— Неймовірно, — видихнув він, не так від виснаження, як для того, щоб не бачити фото, а вона подумала: «Неможливо».

Нахилившись уперед, пробурмотіла:

— Розкажи.

Розплющившись, він питально й пильно дивився на неї.

— Ти впевнена? Він збирається вбити людей?

Він так природно говорить у третій особі.

— Сотні тисяч людей, Деніеле, — ствердила, відповідаючи йому так само чесно, як він відповідав їй. Вона теж заговорила у третій особі: — У нього є доступ до смертоносного вірусу, і він збирається поширити його за наказом наркобарона-психопата. Він уже й готелі забронював — на твоє ім’я. Збирається скоїти це за три тижні.

Шепіт:

— Я не вірю.

— І я вірити не хочу. Цей вірус… погана штука, Деніеле. Він уб’є людей більше, ніж бомба. І неможливо контролювати, як він поширюватиметься.

— Але як він міг так вчинити? Навіщо?

У цю мить вона була на шістдесят п’ять відсотків певна, що вони говорять не про одну з його дисоціативних особистостей.

— Тепер уже пізно про таке питати. Наразі єдине, що важить, — спинити його. Хто він, Деніеле? Допоможи мені врятувати тих невинних людей!

Його обличчя скривилося геть в іншій муці. Вона вже таке бачила. У іншого суб’єкта, коли його бажання зберегти вірність боролося з прагненням уникнути інших тортур. У випадку з Деніелом, як на неї, боролися між собою вірність та бажання вчинити правильно.

Цієї ідеально спокійної ночі, чекаючи на відповідь, крізь слабкий звуконепроникний бар’єр з пінопласту вона чітко розчула над головою гвинтовий літак. Дуже низько над головою.

Деніел підвів очі.

Час зупинився, поки вона розмірковувала.

На обличчі у Деніела не було ані здивування, ані полегшення. Цей звук не обіцяв йому ані спасіння, ані гибелі. Він просто звернув на нього увагу як людина, котра помічає, що увімкнулась автосигналізація. Для нього неістотна річ, тільки відвертає увагу від поточного моменту.

Скидалось на рух в уповільненому кадрі, коли вона скочила на рівні ноги й подалася до столу, щоб схопити потрібний шприц.

— Алекс, ти не мусиш цього робити, — мовив він ображено. — Я й так скажу.

— Шшш, — прошепотіла вона, перехилившись через його голову, впорскуючи зілля, — цього разу у перехідник на штативі. — Зараз я просто тебе присиплю, — вона ляснула його по щоці. — Обіцяю, боляче не буде.

Його погляд запалав розумінням, коли він поєднав її слова з діями.

— Ми в небезпеці? — він прошепотів, відповідаючи.

Ми. Ха. Він знову підібрав цікавий займенник. Їй ще ніколи не траплявся такий суб’єкт.

— Гадки не маю, чи ти в небезпеці, — мовила, коли його очі