Читати книгу - "Аптекар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона різко вирішила знову відійти від сценарію, хоча не надто зналась на тому, що стосується розумових хвороб.
— Деніеле, у тебе трапляються втрати пам’яті?
Тривале мовчання.
— Що?
— Чи траплялось, щоб ти, приміром, прокинувся десь і гадки не мав, як ти туди потрапив? Чи тобі колись казали, що ти щось зробив чи сказав, що ти не пригадуєш, щоб робив чи казав?
— У-у-у. Ні. Окрім як сьогодні. Ти ж це маєш на увазі, га? Що я планую скоїти щось жахливе, але не знаю, що саме?
— Чи тобі колись діагностували дисоціативний розлад особистості?
— Ні! Алекс, не я божевільний у цій кімнаті.
Від цього жодної користі.
— Розкажи мені про Єгипет.
Він повернув до неї голову. За виразом обличчя те, що було в нього на думці, було таким очевидним, наче він промовив це вголос. — Чи ви жартуєте зі мною, пані?
Вона просто чекала.
Він зітхнув, коротко й болісно.
— Отже, Єгипет має одну з найдовших історій сучасної цивілізації. Є свідчення, що єгиптяни мешкали вздовж берегів Ніла ще в десятому тисячолітті до н. е. Близько 6000 років до н. е.
— Чудно, Деніеле. Можемо тепер серйозно поговорити?
— Гадки не маю, чого ти причепилась! Можливо, ти перевіряєш, чи я справді вчитель історії. Чорт зна що!
Вона чула, що в його голос повертається сила. У її зілля була одна добра особливість — воно швидко вивітрювалось. Між раундами вона могла серйозно поговорити. І знала, що суб’єкти набагато більше бояться болю, коли його не відчувають.
Злет угору й падіння глибоко вниз ніби прискорювали все.
Вона клацнула кнопку на комп’ютері.
— Розкажи мені про твою подорож до Єгипту.
— Я ніколи не бував у Єгипті.
— Хіба ти не їздив туди з благодійною організацією два роки тому?
— Ні, останні три літа я перебував у Мексиці.
— Ти ж знаєш, що все це можна відстежити, так? Що номер твого паспорта є в комп’ютері, і там є запис про те, де ти побував?
— Саме тому ти маєш знати, що я був у Мексиці!
— Де ти познайомився з Енріке де ла Фуентесом?
— З ким?
Вона повільно кліпнула очима, на її обличчі з’явився вираз нудьги.
— Стривай, — мовив він, дивлячись угору, немов відповідь могла бути викарбуваною на стелі. — Мені знайоме це ім’я, колись давно в новинах розповідали про агентів наркоконтролю, що зникли. Він наркодилер, так?
Вона знову добула світлину де ла Фуентеса.
— Це він?
Вона кивнула.
— Чому ти вирішила, що я з ним знайомий?
Вона відповідала повільно:
— Бо в мене є фото, на яких ви удвох. І тому, що він сплатив тобі десять мільйонів доларів за останні три роки.
Він аж рота роззявив, і звідти вилетіло слово, немов зітхання:
— Щооо?
— Десять мільйонів на твоє ім’я розкидані по рахунках на Кайманових островах та у швейцарських банках.
Він витріщався на неї ще мить, а потім раптом скорчився від люті й заволав охриплим голосом:
— У мене десять мільйонів, а я мешкаю в зараженій тарганами однокімнатці без ліфта на Колумбійських Пагорбах? І чому волейболістки досі грають у тих самих формах, що й у 1973-му? Чому я їжджу на метро, а моя колишня з новим чоловіком катається містом на «мерсі»? І чому в мене розвивається рахіт від постійної дієти з лапші з пшеничної муки?
Вона дозволила йому випустити пару. Бажання говорити було маленьким кроком у правильному напрямі. На жаль, цей злий Деніел досі був втіленням шкільного вчителя, хіба що не дуже щасливого.
— Стривай, це як у тебе є фото зі мною та наркобароном?
Підійшовши до столу, вона витягла потрібне фото.
— В Ель Мінія, у Єгипті з де ла Фуентесом, — мовила вона, тримаючи фото у нього перед носом.
Нарешті хоч якась реакція.
Його голова сіпнулася назад; він примружив очі, а потім вирячив. Вона майже могла побачити його думки, що снували в голові, осідаючи у нього на обличчі. Він аналізував те, що бачить на фото, і складав план.
Досі жодних ознак іншого Деніела, але він нарешті начебто впізнав іншу свою подобу.
— Ти хочеш зараз поговорити зі мною про Єгипет, Деніеле?
Міцно стиснуті губи.
— Я ніколи там не був. Це не я.
— Я тобі не вірю, — зітхнула вона. — І це справді прикро, бо нам доведеться продовжувати нашу гулянку.
Несамовитий страх швидко повернувся.
— Прошу, Алекс, присягаюсь, що це не я. Прошу, не треба.
— Це моя робота, Деніеле. Я маю дізнатись, як врятувати тих людей.
Мовчазність геть зникла.
— Я нікого не хочу кривдити. Я теж хочу, щоб ти їх урятувала.
Тепер у його щирість було важче повірити.
— Це фото тобі про щось нагадує?
Він ще раз хитнув головою з виразом «розмову закінчено».
— Це не я.
Вона мала визнати, що він її захопив, та ще й як. Оце вже справді новина. Як би вона хотіла зараз проконсультуватись із Барнабі! Ой, добре, у неї обмаль часу. Немає часу на бажання. Вона один за одним зібрала шприци у ліву руку. Цього разу вісім.
Він витріщився на неї злякано і… зажурено. Щось почав говорити, але не пролунало ані звуку. Вона завагалась, тримаючи напоготові перший шприц у правій руці.
— Деніеле, якщо хочеш щось сказати, кажи зараз же.
Пригнічений.
— Не допоможе.
Вона ще мить зачекала, а він поглянув просто їй у вічі.
— Твоє обличчя, — мовив, — воно таке саме, як і раніше, достоту таке саме.
Вона сіпнулася, потім крутнулась і пішла уздовж столу, щоб стати за його головою. Він спробував ухилитися від неї, але тим лише краще підставив грудинно-сосковидний м’яз, у який зазвичай вона колола під час допиту значно пізніше; це справді одна з найболючіших речей, які вона могла завдати суб’єктові за її теперішніх обмежень. Але вона хотіла якомога швидше піти, тому встромила голку йому збоку в шию й вичавила вміст шприца. Навіть не зиркнувши на нього, вона знову встромила кляп, щойно він роззявив рота.
А потім, кинувши решту шприців, утекла з кімнати.
Розділ 7
Вона була в поганій формі, от і все. Уже минуло три роки. Саме тому в неї такі відчуття. Саме тому суб’єкт впливав на неї. Справа лише в тому, що вона занадто довго була поза грою. Та досі вона могла повернутися до заведеного порядку свого життя.
Протягом цієї процедури вона лише раз навідалася в кімнату подивитись, чи не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аптекар», після закриття браузера.