Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Бонд здвигнув плечима. Якщо щось і затівали, для цього скористаються дверима, тож йому просто не слід спати до ранку.

Солітер покликала його. В купе пахло «Vent Vert» від Діора56. Обпершись на лікоть, вона дивилася на нього з верхньої полиці.

Плечі її прикривало простирадло. Бонд здогадався, що одягу на ній не було. Чорне волосся каскадом спадало з плечей. Купе освітлював лише нічник у неї за спиною, тож обличчя дівчини він розгледіти не міг. Бонд видряпався алюмінієвою драбинкою нагору і нахилився до неї. Вона потяглася до нього, і раптом простирадло злетіло з її пліч.

— Чорт забирай! — лайнувся Бонд. — Ти...

Вона рукою затулила йому рот.

— «Allumeuse»57 — підходяще слово для цього, — сказала. — Мені так подобається дражнити такого сильного й мовчазного чоловіка, як ти. Тепер палаєш праведним гнівом. Поки що можу гратися з тобою лише в таку гру — але не зможу робити цього довго. То скільки днів потрібно, щоб зажила твоя рука?

Бонд боляче вкусив її м’яку долоньку на своїх губах. Дівчина тихенько скрикнула.

— Не так багато, — озвався він, — й одного дня, коли ти отак бавитимешся зі мною, зненацька виявиш, що пришпилена, мов метелик.

Солітер обвила руками його шию, і вони знову поцілувалися — довго й пристрасно. Нарешті вона відкинулася на подушку.

— Швидше одужуй, — сказала. — Моя гра вже починає мені набридати.

Бонд спустився, запнувши шторку над її полицею.

— Спробуй хоч трохи поспати, — порадив їй. — Завтра у нас буде напружений день.

Вона щось пробурмотіла у відповідь, перекинулася на інший бік і вимкнула світло.

Бонд перевірив клинці під дверима. Тоді зняв піджак і краватку та влігся на нижній поличці. Вимкнув світло у себе над головою і лежав, думаючи про Солітер та прислухаючись до перестуку коліс і незначних заспокійливих звуків у купе — легенького деренчання та скрипу вагона, які так швидко навіюють сон у потязі.

Була одинадцята година, й експрес долав ділянку між Колумбією і Саванною, штат Джорджія. До Джексонвілля було ще більше шести годин — шість годин суцільної темряви, впродовж яких чоловік, котрий отримав спеціальні інструкції «Містера Біґа», напевно вдасться до якихось дій — поки увесь вагон спить і поки можна прокрастися коридором без ризику бути поміченим.

Довгий експрес змією вигинався в темряві та з гуркотом долав милю за милею пустельними рівнинами, минаючи крихітні поселення Джорджії — «персикового штату» — і тривожний стогін гудка дизель-поїзда глибоким зітханням линув широкою саваною, а довгий промінь самітного прожектора прорізав темний оксамит ночі.

Бонд знов увімкнув своє світло і трохи почитав, але думки заважали йому, тож невдовзі він відклав книгу й удруге вимкнув світло. Він думав про Солітер та про майбутнє, а також про ближчу перспективу — про Джексонвілль, Сент-Пітерсберг і про те, що незабаром побачить Лейтера.

Значно пізніше, десь близько першої ночі, він уже почав дрімати, коли ледь чутний металічний звук зовсім поруч змусив його вмить прокинутись і схопитися за пістолет.

Хтось стояв у коридорі за дверима й обережно намагався відчинити замок.

Бонд обережно скочив на ноги та босоніж підійшов до дверей. Нечутно витягнув клинці з-під дверей суміжного купе і так само нечутно відчинив їх. Подолав купе й обережно почав відчиняти двері в коридор. Однак язичок замка став на місце з оглушливим клацанням. Бонд різко розчахнув двері, вискочив у коридор і встиг запримітити в його кінці постать, яка рятувалася втечею.

Якби він міг володіти обома руками, то вистрелив би услід втікачеві, але, щоб відчинити двері, Бондові довелося засунути пістолет за пояс. Він знав, що переслідування — марна справа. У вагоні було надто багато вільних купе, куди той чоловік міг пірнути, спокійно зачинивши за собою двері. Бонд раніше таке вже проробляв. Він знав — єдиний вихід у такій ситуації — несподіваний напад, результатом чого був би або миттєвий постріл, або капітуляція того чоловіка.

Бонд зробив кілька кроків у напрямку купе «Н». Під дверима у темряві білів клаптик паперу.

Зайшовши через суміжне купе до себе, Бонд зачинив двері зсередини. Тихенько увімкнув нічник над головою. Солітер навіть не прокинулася. Бонд тепер чітко бачив увесь аркушик, що лежав на килимку. Підняв записку і сів на ліжко, щоби прочитати написане.

Це був листок із дешевого лінійованого зошита, помережаний великими кострубатими літерами, написаними червоним чорнилом. Бонд обережно розгорнув аркушик, немовби сподіваючись помітити відбитки пальців... але ці люди були не з тих, хто слідить! Прочитав:

О чаклунко!

Не вбивай мене — пощади! Ось його тіло.

Священний барабанщик сповіщає,

Що коли він устане на світанку,

То битиме в свій барабан на честь ТЕБЕ —

Рано, рано — дуже рано; рано-вранці.

О чаклунко! Та, що вбиває чоловіків іще хлоп’ятами —

Ще до того, як вони стануть зрілими мужами.

Священний барабанщик сповіщає,

Що коли він устане на світанку,

То битиме в свій барабан на честь ТЕБЕ —

Рано, рано — дуже рано; рано-вранці.

Ми всі звертаємося до тебе —

І ТИ нас зрозумієш!

Бонд влігся на ліжко, розмірковуючи.

Опісля згорнув записку і поклав у свій гаманець.

Відкинувся на спину й лежав так, дивлячись невидющими очима та чекаючи світанку.

Пансіонат «ЕВЕРҐЛЕЙДС»58

Близько п’ятої години ранку вони непомітно зійшли з потяга в Джексонвіллі.

Було ще темно, а безлюдні платформи великого залізничного вузла Флориди освітлювалися скупо. Підземний перехід був лише за кілька ярдів від вагона № 245. Вони пірнули в нього. У сонному потязі не спостерігалося жодних ознак життя. Бонд попросив провідника після їхнього виходу зачинити двері купе й опустити шторки; тож Бонд вважав, що в них є всі шанси, що їх не спохопляться, аж поки експрес не прибуде у Сент-Пітерсберг.

Через підземний перехід вони вийшли до квиткових кас. Бонд довідався, що наступний експрес до Сент-Пітерсберга, що мав назву «Срібний метеор» та був братом-близнюком «Фантома», відправляється о дев’ятій ранку, і замовив два місця в пульманівському вагоні. Тоді узяв Солітер під руку, й вони удвох вийшли з приміщення вокзалу в теплінь неосвітленої вулиці.

Ще були відчинені два чи три нічні ресторанчики. Бонд із дівчиною штовхнули двері того, на якому яскравими неоновими літерами написано: «Смачна їжа». Це було звичайнісіньке неохайне кафе-автомат — з дома втомленими офіціантками за цинковою стійкою, заставленою сигаретами, солодощами, книгами у дешевих паперових обкладинках та коміксами. Тут же стояли кавовий автомат та кілька сифонів із газованою водою. Двері з табличкою «Кімната відпочинку» приховували жахливі таємниці й були