Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Я вільний, - Відповів сідаючи в крісло, - Я не залежу від царської казни, по моїх полях не ходять чужі вояки, а якщо ходять, то скоро лежать.

- Та чи надовго?, - Яким продовжував запитувати.

Гетьман дивився, мовчав.

- Чи їхня вина в тому, що злий сусід? Скажи гетьмане, дай відповідь синові блазня.

- Не їхня, хлопче, - Ватажок розслабив очі, - Не їхня вина, не була й не буде. Але воля! Воля одірватись - їхня.

- Йди, одірви, - Спокійно сказав Яким.

- Ходив, - Важко відповів гетьман, - Ходив уже Гордієнко!, - Викрикнув підіймаючись, - За Мазепою, до шведів, на поля! Били, різали!, - Отаман підходив все ближче до Якима, - І що? Спалили, позабирали на Сибір, на палі посадили. За землю, за людей, за сім’ї, за волю.

- Хіба її не прагне старшина?, - Сказав Яким, зовсім не розгубившись.

- Старшина хоче землю, шати, дівок, - Відповів байдуже, - Аби хтось пеньондзи на то давав.

- Мій батько…

- Хто твій батько?, - Перебив отаман, - Поки нема гетьмана, він добре чується на теплім кріслі. А як оберуть? Думаєш я не знаю, що там коїться? Думаєш не знаю чого ви тут?, - Погляд отамана став уважним, - Знать не хоче булави, так?, Здогадливо запитував, - Хоче своє, своїх людей.

Яким мав відповідь, але мовчав.

- Оберуть одного, та й по всьому, - Гетьман повернувся до столу, - Гетьманщина скавчить як забитий пес.

Мить він стояв обернувшись до Якима спиною.

- Йдем, покажу тобі.

Отаман направився до виходу, хлопець пішов за ним. Показав жестом сторожі, що немає потреби в супроводі. Йшли поміж дерев’яних будинків, до стіни між каміннями де був вирубаний прохід, закладений великою дошкою, на плечі почав нападати легкий дощ, хмари темніли.

Відсунувши заслонку, вони появились на узвишші де за кілька метрів починався схил. Отаман йшов впевнено, що говорило про часте користання цієї стежки. Спистившись донизу, гетьман зупинився. Якима охопило дивне відчуття, яке пояснити самому собі він не зміг. Перед ним стояло поле, всаджене загостреними кілами й людьми насадженими на них.

- Ось твоя Гетьманщина, - Тихо промовив отаман.

Яким повільно ступав вперед. Він бачив жінок, чоловіків, старих, молодих. Без одягу й обмотані якоюсь тканиною, очі виклювали птахи, деякі тіла почали гнити, а з деяких ще текла кров.

Отаман повільно йшов за хлопцем.

- Я знаю, що ви тут робили, знаю чого приїхали.

Яким розгублений, наче не чув слів.

- Вас відпустять, - Гетьман дивився, - Якщо скажеш, в кого мав зупинитися посланець.

Хлопець мить мовчав, але знайшов сили відповісти.

- Никимов.

Гетьман лигко кивнув головою, поклав руку на палю біля якої стояв.

- Ось він.

Яким повернув голову. Над ним звисало тіло Петра Никимова, а поряд дружини, недалеко молодого хлопця.

- Його не було в хаті, - Підтвердив Яким.

- І не тільки його, - Добавив отаман.

- Все це бояри?

- Так.

Яким дивився на отамана важко й втомлено, очей не зводив.

- Я бачив, що вони роблять з нашими селами. Я ховав зґвалтовані тіла, обвуглені, а поряд бутилки, плями крові.

Отаман дивився.

- Поховав на їхньому ж подвір’ї, - Яким зробив крок вперед, - Ніхто не хоче пояснити, наче не знають, ніби не бачать, ніби так має бути. Скажи мені, гетьмане, хто винен?

- Моє ім’я Гнат Ружинський. І на твоє питання, Якиме Глондар, я не маю відповіді, - Отаман забрав руку з палі, яку тримав досі, - Не маю, бо не знаю.

- Якщо не здохнем від їхньої руки, то бляха, від холери, - Говорив Георгій, роздратований великими каплями дощу, який починався.

- Якось нам довелося пливти місциною, не то болото, не то ставок, - Почав розповідати Євтим вже п’яту свою історію, - Так літо, жара, а вода холодна наче взимку. Хлопи собі всьо в штанах повідморожували.

Ніхто з прикованих до стовпів не хотів переривати історії дідуся, адже це було хоч чимось, що дозволяло підняти настрій. Дмитро в перервах між повістями намагався аналізувати ситуацію і вирахувати відсоток їхнього виживання.

Втім, воно й не знадобилося, адже скоро появився Яким і отаман імпровізованої Січі Гнат Ружинський. Запала схвильована тиша.

- Розв’язати і віддати майно, - Скомандував гетьман.

Варта кілька секунд нічого не розуміючи переглянулася спантеличеними поглядами, потім хутко взялася розмотувати пути.

- Коні в стійлах, - Твердо говорив Гнат.

Євтим потираючи зап’ястя через натерту мотузкою шкіру, з багатьма питаннями дивився на Якима, а разом з ним Іван, якого розв’язали останнім.

Андрій та Богдан направились за вартовим, оглянули коней і речі. Вивели до побратимів й почали накриватись тканоною, адже дощ посилювався, одяг промок.

Порушуючи правило, Іван Строгий виїхав першим, за ним вся компанія. Залишився тільки Яким.

- На тебе не вплине те, що мені розповів, - Отаман дивився на хлопця, з лиця крапала вода, - Даю тобі слово.

Яким мовчки схилив голову, сів на Вереса й пустив його галопом, швидко наздогнав компанію, чиї погляди все так же були сповнені питань.

Шлях продовжили мовчки.

***

Свирид пройшов крізь сторожу головних воріт міста, солдати побачивши полковника, одразу почали приймати «Струнко», хоча й команди не було. Глондар на них не дивився, направився до вимуруваної бараки, де відпочивала частина варти після нічної зміни. Пройшовши ряди ліжок, в кінці коридору були двері, що вели до начальника призначеного ним же.

- Вони не пересікали границю міста?, - Сходу запитав Свирид.

Начальник сполоханий таким несподіваним візитом хутко забрав ноги зі столу.

- Ні, пане полковнику, - Вимовив підімаючись.

- Коли з’являться - одразу направити їх до мене.

Глава міщанської сторожі, Степан Шабельник, якого в професійних та й не лише колах називали Штефаном, був людиною відповідальною, та організованою. Коли Свирид обійняв посаду полковника, в число його обов’язків входив й нагляд за містом. Зрозумівши, що за всім не вгнатися, він організував окрему структуру, яка цим займалася, а на керівництво поставив Штефана, який дуже добре справлявся. Щоправда, Шабельник попри організованість, любив побайдикувати.