Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Мав.

Отаман мовчав, Іван дивився йому в очі.

- Я знаю, що ви від Глондара.

Яким підняв голову.

- Зв’яжіть їм руки.

Троє запорожців дістали мотузки. Спершу скували Євтима, за ним Богдана. Коли черга дійшла до Георгія, той знову не витримав і вийшов.

- Зараза! Ти за кого нас маєш, курвий сину, - Голос набирався такої люті, що аж хрипнув, - Зброю здай, коней забери, руки зав’яжи. Далі лахи знімеш і босяком йти?

- Драго, - Тихо звернувся Іван, - Будь ласка, заспокойся.

- Якщо треба буде, накажу, - Спокійно відповів гетьман, - І тоді, пане Георгію, всі присутні побачать чим ви дівок товчете.

Козаки вибухнули сміхом.

- Не чиніть спротиву, ви бранці, - Продовжував напрочуд спокійним голосом.

Георгій закрив очі, наче лев у клітці, дав скувати свої руки. Більше ніхто говорити не хотів. Всі довірились Строгому, який вигляду не подавав, але у свої слова вірив все менше.

***

- Якиме, а чого ти не втік?, - Запитав Євтим, намагаючись смикати мотузку.

- Думав ми дамо бій.

- Двадцять хлопів з мушкетами, шаблями і в додаток троє вершників на чолі з отаманом, - Перелічив Дмитро, - Тут тіки армія б наважилась.

- А ми хоч і вміємо зброєю вимахувати, але в тій ситуації, панство, погодьтесь, нічо не зробиш, - Пояснив Іван, - Добре хоч Тарас дав драла. На його коні й від біса втекти можна.

Повели їх за дві милі від місця сутички в добре облаштоване місце, яке вартові козаки називали: «Січчю». Дати їй статус знищеної фортеці в 1709 році було складно, адже нагадувала вона радше тимчасове лігво, де перебувало на око, людей п’ятсот, може менше. Бажання лічити не мав ніхто, то ж після того як запорожці прив’язали їх до дерев’яних стовпів руками назад, намагалися тільки видобути воду, а зробити це можна розмовляючи з вартовими, які були надзвичайно строгими і мовчазними.

- Ну так не годиться, - Продовжував наполягати Євтим, - Дайте моїм побратимам хоть по горні.

- Діду, - Байдуже відповів потягуючи руки, - Штрикну ножем, сиди тихо.

Євтим пирхнув.

- Дожилися, уже бранцям води не дають, - Він сперся до колоди й нахилив голову вбік, - Вітер холодний, а сонце пече.

- Що з нами буде?, - Запитав Яким.

- Не знаю, синку.

- Таки треба було тобі їхати додому, діду, - Хлопець з розпачем подивився вгору.

- Ми ще туди поїдемо, треба тільки поговорити з їхнім отаманом. Іване, хто то такий?

Строгий, якого вирішили як ватажка прив’язати до окремого стовпа, намагався заспокоїтись, вдихаючи і видихаючи повітря.

- Не знаю.

- А хто ми такі, він бач знає, - Промовив Георгій.

- Цікаво звідки, - Іван промовив тихо.

Просиділи так ще години дві, поки з головної дерев’яної будівлі не вийшов козак на ім’я Олег, якого побратими чомусь називали Омутом. Євтим уже хотів почати говорити про воду, але Омут його випередив.

- Гетьман хоче поговорити з Якимом Глондаром.

Іван перевів свій погляд на хлопця, Євтим який був повернутий спиною, намагався повернути голову.

- Я піду з ним, - Ствердно сказав Строгий.

- Я також, - Вигукнув Євтим.

Олег кілька секунд помовчав.

- Лише він.

Підійшов до хлопця, розв’язав пути і в супроводі двох строгих наглядачів, направився до покоїв.

Імпровізована Січ хоч і не була масштабною, зате добре укомплектованою. Він помітив стріху де працювало двоє ковалів, невеличкий майдан, мішені й навіть крихітну церкву де проводили молебинь.

Двері до поміщення отамана були доволі новими на вигляд, без царапин, потертостей чи плям. Зустрічав коридор з порталами, за лівим з яких, знаходився ватажок.

- Зараза, він ще малий, він його задусить, - Іван відчайдушно намагався вирватися із зав’язаної мотузки.

Євтим після таких же спроб здався і знову спер голову на колоду дивлячись вгору. На небі почали сходитись темні хмари.

- Він мусить, зможе, треба вірити, - Сказав важко.

- Мусить, - Підтвердив Дмитро.

- Ше гімняр, але син Глондара, то ж не дурний, - Сказав Георгій.

Іван здався й розслабив руки.

Кімната гетьмана була доволі темною в середині, світло йшло від одного невеличкого вікна, а решта від свічок з лампадками. На стіні висів шкіряний щит з маталевою вставкою по центру, а над ним шабля, яку він направляв кілька годин тому. Дерев’яне руків’я, позолочена гарда без візерунків, а піхви зроблені з простої темної шкіри. Біля стіни знаходився невеличкий стіл і табуретка, на якій сидів отаман.

- Яким Глондар, - Почав говорити, - Я думав Свирид вже не сплодить виродків, - Підняв очі, - А зараз прошу, його дитя приковане до мого стовпа.

Яким мовчав.

- Твого батька я знав, - Отаман встав, - Ми служили разом, разом воювали, - Підійшов до вікна, - Разом ховали.

Одягнений дуже просто, без яскраво чи кроваво червоних накидок, сорочок, без хутряних шат. Натомість в простій тусклій лляній сорочці і темних вільних штанах. Зрозумівши, що хлопець не говорить, продовжив вести монолог.

- Цар вів нас на Північ, бити шведів і Бог тільки знає, кого ще. Заставляв робити неможливе можливим. І ми робили, - Твердо й гордо сказавши останнє речення, - А коли верталися додому, на батьківщину, бачили, що він робив тут, - Повернувся до столу.

Погляд Якима трохи заспокоївся, хоч і не видавав тремтіння чи страху.

- Твій батько пішов служити далі, а з мене було досить. Всі ці інтриги, вічні балі. Поїдь до царя, оближи сраку, щоб отримати земляку, - Гетьман сверлив поглядом хлопця, - Це не козацтво.

- Що ж це тоді?, - Раптом запитав Яким.

Очі отамана розширились, грізні настрої в зіницях мали заставити впасти на підлогу, але не заставили.

- Шляхта із шаблями, блазні, піддані, раби, - Зі злобою й засудженням перераховував отаман, - Збіговисько.

- Отамане, хто ти?