Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Пане полкивнику!, - Звернувся Степан.

- Слухаю, - Відповів Свирид, який уже зібрався виходити.

- Серед хлопів ходять чутки, що ніби запорожці розгромили кацапський конвой.

- Так, я теж чув, - На лиці Свирида не було жодного здивування, - Тебе це турбує?

- Не мене, хлопів, - Невпевнено відповів Штефан.

Полковник кілька секунд мовчав.

- Горілкою їх заспокоювати не смій, - Строго застерігаючи, - Знов позасинають і всякий збрід до міста зайде.

На лиці Степана появилась невинна й заперечлива гримаса.

- Та деее! Я просто вирішив запропонувати, так би мовити, - Боязко говорив Штефан, - Може би то ше людей набрати? Поставити близько, шоб хлопам твердіше було.

Свирид обвів поглядом начальника сторожі зверху вниз.

- Я підготую потрібний дозвіл, але не на подвоєння. Лише малий добір.

- Дякую, пане полковнику!, - Радісно вигукнув Шабельник.

- Навчанням і спорядженням займешся, - Завершив Свирид.

Степан швидко і впевнено кивнув головою, чуючи ці слова уже не вперше. Глондар вийшов з кабінету й закрив двері. Начальник важко видихнув і сів на крісло.

Знову побачивши Свирида, сторожа напружилась, хоч і не так сильно як минулого разу. Полковник зупинився в кінці покрівлі, дивився на місто. Мить простоявши, пішов далі. На вулиці була злива.

***

- Нам не пройти крізь таку сльоту!, - Іван намагався перекричати шум води.

Всі зупинилися на перехресті, почали розглядати околиці в пошуках прихистку.

- Поїдемо тою дорогою!, - Скомандував Євтим, - Може якесь село буде!

Дощ все посилювався, попри темряву хмар, починалась темрява ночі. Дерева на схилах хилило, пожовтіле листя розліталося на багато кілометрів, крутило. Євтим повів побратимів дорогою яку не знав, але побачив невеличке світло в горизонті. Мав надію, що це хата чи хутір.

Дорога стала майже суцільною річкою, з коней текла вода, а одяг вершників промок так сильно, що повністю прилип до тіл, ставало холодно.

Пройшли ще кілометр вперед, спокійним кроком. Галоп став би причиною довгої затримки, клячі встрягають так же добре, як і бігають.

- Бачу село!, - Знову закричав Євтим.

Енергії в компанії сильно побільшало, впевнено продовжили рухатись. Поселення зустрічало невеличкою огорожею без воріт. В кожній хаті тускло горіло світло, а побачити щось перед своїм носом ставало все складніше. Вулиці були пустими, що не дивно, тільки безумець в таку погоду вирішить кудись вилізти. Втім, такий знайшовся.

- Хто ви такі?, - Гучно запитав чоловік, виходячи з доволі масивної хати.

- Ми шукаємо де перечекати ніч, - Іван під’їхав на коні ближче, - І дощ!

- Ми заплатимо, - Добавив Дмитро.

Чоловік чиє лице було складно розгледіти, направився в бік й махнув рукою. Всі злізли з сідла, попрямували за ним. За будівлею знаходився обширний дерев’яний сарай, мужик відкрив двері й братство по черзі завели туди коней.

Зайшовши через чорний вхід, їх зустріла зала з невеличким вогнищем по середині, дим від якого йшов вверех до вимуруваного комену, що було незвичним, адже хата покрита не соломою з сосновими перегородками, а черепицею.

- Ну і фтрафило ж вас в таку погоду, - Говорив чоловік заходячи до невеличкої кімнатки.

- Так сталося!, - Відповів Богдан трохи піднявши голос, щоб було чути.

Георгій почав скидати з себе одяг, Яким повісив тканину яка слугувала накриттям на крісло й поставив ближче до вогню.

Іван розглядав інтер’єр, зовсім забувши про свою мокру сорочку. На стінах висіли всілякі прибамбаси: розмальований щит, два списа закріплені навхрест, шкіра якої він ніколи не бачив, мабуть чудної тварини, які тут і близько не водяться. Окрасою всіх деталей була корогва закріплена на держаку, з білим масляним відтінком, края темно-бордового кольору, а по середині був зображений козацький хрест того ж відтінку. Нижче нього знаходився молодий місяці повернутий до низу, а збоку шестигранна зірка.

З комори появився чоловік віком як Євтим, але кволіший, одягнений в білу сорочку з вільними рукавами.

- Прошу панство!, - Він поставив великий дерев’яний підніс на стіл, що стояв біля вогню.

- Дякую, - Дмитро потягнувся за кошилем, - Думаю цього вам вистарчить.

Чоловік заперечливо замахав рукою.

- Не треба мені нічого. Сідайте їсти.

Чорновода схилив голову.

- Звідки у вас стільки всячини на стінах?, - Все ще здивовано запитав Строгий.

- За життя збирав, - Відповів чоловік, - Служив у війську, ходив землями, навіть на Запорожжі побував.

- Мене звуть Іван, - Представився ватажок, - Це моя компанія, - Почав перераховувати, - Євтим, Яким, Богдан, Георгій, Андрій і Дмитро, людина яка хотіла дати вам щедру виручку.

- Не треба мені грошей. Хіба складете компанію до розмови.

- Таке можна, - Вигукнув Євтим, почавши їсти кусок запеченої курки.

Іван все ще дивився на декор.

- З нами був ще Тарас, але йому довелося їхати без нас.

- Ну… Всяке трапляється, прошу, пане Іване, сідайте.

Строгий разом з усією компанією розсілися навколо вогнища.

- А як вас звуть?, - Тактовно запитав.

- Звуся Петром, а фамілія Грема.

Після цього почалась тактовна тиша. Компанія була сильно втомленою, але затишок вогнища та свіжої їжі, спати не відпускав, лише інколи припускати очі, щоб на секунду ринутись в небуття і зразу ж з нього повернутись.

- Я давно не бачив хатів з черепицями, вірніше, майже не бачив, - Євтим наважився перервати тишу й почати розмову.

- Люди де мають гроші на таке?, - Петро взяв невеличкий патик і вкинув його до багаття, - І я зізнатися теж не мав. Викупив хату як приїхав, та й живу.

- А чому покинули службу?, - Запитав Андрій.

Петро зробив гримасу, наче сам не знає чого покинув.

- Та мабуть вік і втома взяли своє. Досить було з мене того бавіделка.