Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

тільки для мене, що існувала реальність за межами моїх власних думок і бажань, забобонів і дрібних гріхів, вподобань і пристрастей. Вона нагадувала мені, що я частина чогось більшого, ніж вміст мого черепа, і що це мало сенс. Вона не давала мені перетворитися в щось, що нагадувало б Телемарха.

За інших обставин я пішов би на довгу прогулянку. Інколи розім‘яти ноги на свіжому повітрі допомагало. Але зваживши на стан міста і моє в ньому місце, це був не дуже розумний варіант. І в мене не було бажання сьогодні ще раз блукати холодними, клаустрофобними тунелями і крутими сходами Телемарха.

Я спустився в бібліотеку, навмання взяв ще одну книгу з нижньої полиці. Я прочитав майже цілу сторінку щільно написаного, без жодної пунктуації божевілля, перш ніж зрозумів, що це один з щоденників Телемарха. Це була нісенітниця. Я розбирав окремі слова, але разом вони не мали жодного сенсу. Можливо це був якийсь код, але чомусь я в цьому сумнівався. В мене було таке відчуття, що Аітер вважав, що записував глибокі думки, коли насправді шкрябав шалену маячню.

Я поклав книгу на місце і взяв наступну. В ній було те саме. І в третій, і в четвертій. В цій навіть окремі букви деградували до безглуздих знаків. Цікаво, він завжди був божевільним, чи це ніж довів його до межі, і далі.

Мабуть, друге. Безумець не зумів би опанувати Мистецтво, і вже точно не до рівня майстерності Телемарха. На цей час я близько ознайомився з його роботою, докладність і вдумливість, з якими він творив Мистецтво, були безсумнівними. Божевілля часто супроводжує геніальність, це правда, але в карлючках, що я тримав у руці, розуму чи сенсу було не більше ніж в собачому гавкоті. А може й менше.

Ніж капав йому на мізки, поки вони не розплавилися.

Де б не була Амра, Ніж теж був там. Амра, тріщина і Ніж, що Розсікає Ніч.

-- Вона знищила один з Клинків, -- сказав я собі. – Вона не стане легкою здобиччю для іншого.

Але минуло надто багато часу. Вже десять днів, а може минути ще купа тижнів, перш ніж в мене буде все необхідне, щоб знайти її. За умови, що я не загину під час пошуків.

Якою вона буде, провівши стільки часу під впливом Ножа?

Я глянув на оправлений в шкіру щоденник в своїх руках і мені зовсім не стало спокійніше.

Я поклав щоденник назад до його товаришів і витер руки об сорочку, не зовсім через пилюку. Я спустився на другий поверх, на якому не було нічого, крім вкритого шматкою мольберта і моїх грошей, і де я міг крокувати, не побоюючись, що від постійних поворотів в мене закрутиться голова.

Я крокував по кімнаті десь з пів години, мої думки блукали. Я не усвідомлював де знаходився, чи навіть того, що намотував кола. Аж поки не наткнувся на картину на мольберті, й не перекинув її. Вона впала так, що парусина залишилася на мольберті, тоді як сама картина зісковзнула з поперечини і проїхала по підлозі. Я зітхнув, нагнувся, щоб підняти картину… і завмер.

На мене дивилося обличчя Амри; її розумні, експресивні, каштанові очі, борозна шраму, пам‘ятка про рану, що ледь не залишила її напівсліпою, та інші, менші шрами навколо, які виглядали, як сліди навмисних, довгих катувань, про які вона ніколи-преніколи не згадувала. Її довгий, прямий ніс, губи, повні й м’які уві сні, але інакше майже завжди стиснені в тонку лінію.

Вона стояла в дверях. В тих самих дверях у вигляді черепа, що вели у внутрішнє святилище Телемарха. Вона дивилася назовні, прямісінько на мене. Позад неї, на задньому плані й менш помітна, стояла маленька дівчинка. Дитина з таким самим бронзовим кольором шкіри, як в Та-Агота, таким самим чорним, кучерявим волоссям, такими самими блискучими, як зорі, очима.

Воно – з якихось причин я не міг змусити себе думати про цю фігуру, як про дівчинку – посміхалося неприємною посмішкою.

Навіщо Аітер намалював їх? Він хоча б знав, що зробив це? Чи це Ніж, а не Телемарх, водив пензлем? Надто багато запитань і жодної відповіді.

Навіть не задумуючись, я викликав магічне світло, і почав вивчати картину, раз за разом повертаючись до обличчя Амри.

Я продовжував робити це, коли прийшов ранок, і Кіль.

-- Там якась пані біля дверей, -- повідомив він мене.

-- Гаммонд? – запитав я, ховаючи картину назад під парусину.

Він фиркнув.

-- Яка з Гаммонд пані, -- відповів він, і мені було важко не погодитися.

– Вона каже, що вона пані Гвілліс Вен, -- продовжив він. – Донька радника Вена.

-- Чого вона хоче?

-- Я так думаю, побачитися з тобою, -- відповів Кіль з дурнуватою посмішкою. – Може вона почула, що ти знов почав купатися.

-- Такий молодий, а вже стільки сарказму. До чого світ котиться? Гаразд, я впущу її, якщо вона погодиться прийти сама.

 

#

Вона була одягнена бездоганно, глибоке декольте і вузька талія в корсеті вишитого, пастельно-зеленого шовкового плаття, притягували погляди навіть флегматичного Марла. Вона була симпатичною, але не красунею; вольове підборіддя, гострі вилиці. Волосся в неї було напудрене, зібране вгору і скріплене шпилькою, відкриваючи бліду шию. Їй було років тридцять, очі в неї були чисті, зелені й хитрі. Позад неї стояв невеличкий контингент озброєних людей, їм було явно некомфортно, вони практично випромінювали настороженість. Це не були найманці, швидше за все – домашні слуги.

-- Магістр Анградо, я гадаю.

-- Пані Вен.

-- Гадаю, навіть в далекому Люсернісі вважається ввічливим запросити гостю всередину?

-- Дійсно. Можеш зайти. Проте твої слуги – ні.

Не вагаючись, вона обернулася до людей позад себе і промовила;

-- Чекайте