Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

-- Пару годин тому один з них пришкандибав назад, весь страшно покалічений. Істота підкралася до них, видряпалася по вертикальній стіні, і на тобі маєш, мовчки напала. Чувака, що повернувся, під час бійки скинули з даху, він пролетів два поверхи і впав на дах іншого будинку. Йому пощастило добре приземлитися. Істота його не переслідувала. Він сказав, що судячи зі звуку, вона була надто зайнята, обідаючи його товаришами. Я зібрав решту бригади і пішов глянути, що там і по чому. І забрати трупи. Рішення, про яке я зараз шкодую.

-- Що трапилося?

-- Воно було ще там, -- він знизав плечима. – Я наказав хлопцям чекати внизу, поки я піду гляну. Я піднявся по сходах і зиркнув крізь двері на дах. Скидалося на те, що воно дрімало. Мабуть, сите після добрячого обіду. Раптово, без жодної видимої причини, воно прокинулося і почало принюхуватися. Так тихо, як тільки міг, я зійшов вниз по сходах, але, гадаю, воно почуло мій запах, бо помчало за мною з пронизливим виском, якого ти ще не чув. Воно наздогнало мене на першому поверсі, ми трохи почубилися. Я втратив трохи шкіри і крові, воно втратило трохи чогось мокрого, що тече в його тілі. Я вибрався, зачинив двері. Воно не намагалося переслідувати мене, -- він замислився на мить, знизав плечима. – Це все.

-- Як воно виглядало?

-- Я такого ще не бачив.

-- Спробуй описати.

Він зітхнув.

-- Якщо мушу. Як кам‘яна мавпа з пекла, зі щупальцями замість гриви. Ростом десь з людину. Очі, як в павука. Без шерсті, синьо-чорна, немов гумова плоть. Довга, довга морда, чорні ікла. Спритне, як ящірка. І сморід. Як палений цукор і жовч.

Якийсь час я мовчки сидів, обмірковуючи його слова, намагаючись визначити найкращий спосіб, щоб спіймати істоту. Взявши до уваги те, що він розповів мені про її поведінку, заманити істоту в пастку цілком можливо. Вона трималася своєї території.

Але чим менше людей буде залучено, тим краще. Тоді до мене дійшло, що дещо сказане ним може значно полегшити моє життя.

-- Ти поранив його?

-- Вдарив ножем. Йому це не надто зашкодило.

-- Маєш ножа, яким ти його порізав?

Він пильно глянув на мене. Тоді посміхнувся.

-- Це не входило в нашу угоду.

-- Хочеш, щоб я заплатив тобі за те, що ти покажеш мені свій ніж?

-- Ні. Але в мене таке відчуття, що після того, як ти глянеш на нього, ти захочеш позичити його, а може навіть залишити собі назавжди. А я раптово пригадав, що це мій улюблений ніж, ба більше, сімейна реліквія.

-- На мертвих богів, ви з Амрою таки дійсно зростали разом.

-- Ніж мого прадіда. Дуже дорогий мені, як пам‘ять. А ще мій талісман, -- він з любов‘ю поплескав ніж в піхвах на стегні.

-- Гаразд. Скільки?

-- Три сотні.

-- Це абсурд.

-- Цим ножем дідусь врятував бабусю від долі гіршої за смерть. Триста п’ятдесят.

-- Стій. Твоя взяла. Я дам тобі гроші, коли будеш йти.

-- Краще зараз.

Я знав коли признати поразку. Я пішов нагору, витягнув марки, повернувся до стола і розклав їх стопками перед ним. Він поклав ніж на столі.

-- Піхви мені теж потрібні.

-- Мої фартові піхви? – відповів він, в його голосі театральний подив.

-- Не перегинай палицю. Ти вже й так у виграші.

Він засміявся і зняв піхви. Я запхав ніж в піхви і поклав у кишеню. Потім побачу, яку гидоту можна буде нанести на лезо.

-- Знаєш корчму, в якої на вивісці фекла з пивом у кожному щупальці? – запитав я його.

Він кивнув.

-- Називається “Хороші Новини, Погані Новини”. Коротко “Новини”. Йобана діра. Навіщо тобі?

-- Завтра, коли стемніє, зустрінемось там. Тільки ти. Бригади не потрібно.

-- Я мав би взяти додаткову плату за те, що мене там побачать. – Він вихилив решту вина і без зайвого слова вийшов.

12

Була десь година до світанку, коли я закінчив з другою сіткою. А ще я дійшов до висновку, що не потрібно якихось особливих хитрощів з неймовірно дорогим ножем, який продав мені Мок М‘єн. Те, що я запланував, не вимагало хитрощів, але було огидним. В процесі підготовки я тільки перевірив той факт, що на ножі й всередині піхви дійсно залишалися сліди тілесної рідини істоти.

Я був страшно змучений, надто змучений, щоб заснути. Все своє життя я був схильний до безсоння, а коли користувався силою, то тільки погіршував ситуацію. Інтенсивна праця з Мистецтвом протягом останніх десяти днів давала про себе знати. Я боявся, що невдовзі, якщо мені не вдасться хоча б трішки подрімати, я не буду адекватним, щоб приймати правильні рішення.

Не можна начарувати собі сон. Принаймні я не можу. Мистецтво має дивні обмеження; особливі для кожного мага-практика. Ще одним моїм обмеженням є нездатність лікувати себе чи інших. Може це говорило про прикрий брак емпатії з мого боку, я міг змусити тіло вибухнути, але не міг скласти докупи. А може це відображало просту правду, що значно легше скривдити ніж вилікувати.

Мої думки ганялися одна за одною темними коридорами і плутаними стежками, як твердо я їх не закликав, вони відмовлялися слухатися мене і заспокоїтися. Найбільшою з них була туга за Амрою. Я сумував за нею, жахливо і егоїстично. Навіть не підозрюючи про це, вона нагадувала мені, що світ існував не