Читати книгу - "Заспокійливе для химери , Козел Валерія"

Айшес глибоко зітхнула. Їй не подобалось куди веде ця розмова.

- Скажіть, Ваша високосте, - нарешті промовила вона, - якщо Лукас виявиться нащадком Сіаля… чи не зраджуєте ви зараз корону, попереджаючи мене про небезпеку?

- Ми з вами схожі, леді Айшес, - посміхнувся принц лагідно, - ми з вами не романтизуємо війни. А ще хочемо миру між двома королівствами. Якщо у руки короля потрапить син герцога, війни не уникнути. Я б не хотів, щоб це сталось. Якщо ваш друг не має нічого спільного з королівською родиною Елібрії, це чудово. Ви в безпеці. Але якщо раптом… ви дізнаєтесь… скажіть мені. Я допоможу.

- І чим же?

- Не розбивайте мені серце, леді Айшес, - знову повторив Аймер, - все таки, я перший крон-принц цього королівства.

Запала пауза. Айшес думала над його словами. Багряне волосся, мітка на шиї, яку видно лише тоді, коли місячне сяйво падає на шкіру і… ще щось. Ще якась ознака королівської родини Елібрії. Нічого цього у Лукаса не було. Хіба що, він дійсно під тими маскуючись чарами. Але… невже б він не розповів їй?..

- Леді Айшес, - Аймер покликав її, - давайте повернемось. Ми далеко зайшли.

- Ваша високосте, - Айша схилилась у реверансі, - дякую за прогулянку, але… чи не могли б ви лишити мене саму? Маю подумати…

- Це може бути небезпечно! – запротестував принц, - все таки, тут триває полювання!

- Сьогодні полюють у іншій частині лісу, - заспокійливо посміхнулась дівчина, - тим більше, до стежки не далеко. Я повернусь одразу за вами. До того ж, поповзуть небажанні плітки, якщо хтось побачить нас разом у такому місці…

- Що ж, ви праві, - був змушений погодитись Аймер, - тоді я вас залишу. До зустрічі на вечері, леді Айшес.

Коли Аймер зник з поля зору, Айша повільним кроком пішла у протилежний бік. Почуте не давало їй спокою. Вона мала запитати Лукаса. Вона не знала, як правильно задати йому це питання. Було б дивно, напевно, запитати: послухай, а ти часом не зниклий вісім років тому син герцога? А може, саме так запитати і потрібно? Це пояснювало як він так швидко вчився і чому легко освоїв етикет. Але чому він не розповів одразу? Вирішив приховувати це до останнього? Вона не заслуговую на таку довіру? Якщо це дійсно правда і він Сіаль, виходить, він не довіряє їй. Все таки, вона лімерійська аристократка, ще й наречена принца. Виходить, він дійсно чекає на її повноліття, щоб втекти до Елібрії, повернутися до родини і зайняти своє законне місце спадкоємця герцога? Все було занадто складно.

З роздумів Айша вирвало глухе гарчання. Піднявши погляд, дівчина побачила магозвіра. Чи то вовк, чи велетенський пес. Він дивився на неї своїми червоними очима, вишкіривши ікла. «Що він тут забув? Невже через полювання, він мав тікати у іншу частину лісу?! А мені тепер куди тікати?» - думки хаотично плутались у голові дівчини, поки вона повільно відступала назад. З кожним її рухом гарчання магозвіра ставало все лютішим. Перечепившись через покручене коріння, Айша впала. Звір зірвався з місця. Одним стрибком він досяг дівчини. Айшес заплющила очі.

- Лукас… - схлипнула вона.

А у наступний момент все навколо неї потемнішало. Різкий порив вітру, звір заскавчав. Сильні руки притискали її до себе. Крізь сльози вона побачила Лукаса, за його спиною розкрились два велетенських чорних крила. Наче щитом він закрив ними Айшу. Магозвір відступив і зник у гущавині лісу, визнаючи свою поразку навіть не вступаючи у бій.

- Лукас… - Айша розплакалась, - Лукас…

- Страшно було? – він міцніше її обійняв, - навіщо пішла сама? Чому не застосувала магію сну? А якби я не встиг?

- Лукас… - продовжувала схлипувати дівчина.

Стискаючи у маленьких кулачках сорочку хлопця, вона не розуміла, чому ніяк не може зупинити сльози. Лукас був поряд. Він був тут, тримав її у своїх руках. Усі химерні ознаки зникли, щойно небезпека минула. Юнак обережно гладив її по волоссю. А леді Айшес вперше в своєму житті відчула настільки сильний страх за чиєсь життя. Крила. Лише химери королівської крові народжувались із крилами…