Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

Віталій говорив незвично хрипким голосом. І він не подивувався, коли у маленькій кухні Соломія раптом схопила зі столу блендер із рожево-пінними залишками, люто жбурнула ним об підлогу.

Цього разу Кравченко не забув закрити двері на замки. Фермер повернувся у кімнату, проте виглядало, що не від безпорадності, а чітко — до вікна, прихопивши з кухні молоток для відбивних («сокирки в наборі немає, ось пусте гніздо на неї»). Він з акуратною злістю, якщо така буває, а Соломії до голови прийшло саме це визначення, на друзки розбив молотком гострі залишки країв скла. З розмаху гатив по віконницях. «Ножа з кухні, довгого!» І ніж увійшов у щілину, і золоте та блакитне світло відкрилося, коли Вітася відкинув гачка, коли розійшлися дерев'яні завіси.

Вони не оглядалися на бункер, прямуючи до своїх автівок. «Ви, шановна Лободо, машину сховали вправно, проте не оригінально, бачите, я „козла“ саме сюди завів, ще поки вашої не бачив, я теж накинув оком на цей чагарник». З бардачка «Ренусі» («жлобське слово, це називається скринькою для рукавичок» — жлобських слів пані літредакторка не любила) Соломія витягла мобільний. Віталій сказав, що поїдуть вони його «козлом», «ваші колеса на правденківському подвір’ї цьому гадові очі намозолили». У транспорті фермера, роздовбаному газоні, Лобода затиснула розпухлі пальці лівої руки колінами — таки боліло.

— Ігорю? Так, коло мене, не кіпішуйте там, усе потім, зараз просто слухай і роби. Найближчим часом — щоби до вас ніяких візитерів, ні на крок, хвіртка аби зачиненою була, чув? Дітей і Ліну — до мене, там не тільки Денька, там і Чарчиха. І взагалі… Ліна не схоче? Відтягни на руках!

Соломія не чула, аби колись раніше фермер говорив так безапеляційно. У крайньому разі — до когось з їхньої компанії. Але це не завадило їй звернутися до Віталія не менш твердо, тоді, коли натиснувши відбій, той зібрався телефонувати іще.

— Я дуже прошу вас. Дуже. Не дзвоніть наразі до Зорича. Я ще не знаю, що і як робити, я радитимусь з вами, але ось зараз — не дзвоніть, ні про що не повідомляйте. Це — знаєте, задля Ліни, задля Богдасика.

У нагороду за досить дивне прохання, Лобода дорогою довідалася насправді дивовижного. Степан Петрович — не є батьком Ліни!..

Історію, гідну мексиканського серіалу, проте цілком правдиву, фермер розповів стримано.

Він знав, що Ліна народила дитину, і мешкає у Рівному в тітки, а чоловіка немає… Від своїх сусідів, тобто, від Віри Іванівни, від Олесі, а розпитував їх обережно, ніби просто до слова прийшлося — знав про це. Півтора року тому поїхав у Рівне — пам’ятаєте, який тоді був час — поїхав у справах Самооборони Майдану, але хотів, щоб коротке відрядження саме йому випало саме в це місто.

— Олександра Петрівна, Лінчина тьотя, вона просто чудовою людиною була, так… Я її легко знайшов, вона в науковій бібліотеці працювала. Знаєте, вона зрозуміла, повірила мені. Проте, порадила поки що Ліну не чіпати, не лізти їй на очі.

Крім іншого, сказала, аби запам’ятав, що в якусь там гуцульську шкатулку вона покладе для Ліни листа. Щоб я у Ліни пізніше спитав, чи вона його вже читала.

Лободо, чуєте — цей хряк не міг мати дітей! Трахатися — то так, але зачати не міг, Лінчина мати потихеньку на стороні собі вагітність змайструвала. Він не знав, що не від нього, занадто в себе вірив. Він від дружини все дитину вимагав, причому — доньку. Вона перевірилася, зрозуміла, що завагітніти може, а якщо не виходить, то через нього. От і постаралася, Олександра Петрівна вважає, що від якогось свого лікаря, він також не знав про результат, і невдовзі поїхав з Містечка.

Отже, він, той виродок, тіпа тато, Ліну ґвалтував ще у дитинстві, і треба розуміти, потім, потому, коли вона з Черкас, з університету повернулася. Але ж зрозумійте, не рідний батько таке чинив, чужий мужик-збоченець, може, це їй на полегшення вийде… Та ні, слухайте ж, шановна Лободо, вона про це, може, іще не знає, може, так і не прочитала, якби прочитала, думаю, знищила б листа.

Я його читав. Як? По смерті її тітки, по переїзді Ліни з Бодьком сюди, уже зараз, ранньої весни, коли з фронту повернувся, попросив рівненських побратимів знайти ту, ну, спадкоємицю квартири. А вона, на щастя, паперів не спалила, і навіть не продивилася. Викинула у підвал, там такий закапелок для кожної квартири під будинком є. Віддала шкатулку, хлопці переслали. Я попросив, думав, може, там щось хороше для Ліни, від хорошої людини ж, так? Може, я мерзотник, що без дозволу у листа поліз. Але якби ви знали, Лободо… Стільки років, а до Ліни достукатися не можу, не те, щоб саме я їй не подобався, а просто закрита вона, думав, що через якусь біду. А воно ж і справді так, тепер розумієте?

Та зрозумійте ж, так, чому я їй поки що не сказав. Я ж Ліну бачив коротко, коли вона на село сюди приїжджала, і вона ж від мене шугалася, я все набирався духу, аби про такі речі говорити, хоч просто про лист запитати, чи читала, ну, й… Стоп!

Віталій замовк, зменшив швидкість «козла». Попереду, притискаючись до узбіччя шосе, велосипедом їхав Степан Петрович. Виголена, а частково — й так лиса голова виблискувала під сонцем.

— Ви ж здогадалися? Про те, кого я ніби бачив на сусідському подвір’ї в ніч на Великдень? Коли він ліхтарика з голови стягав, а ще не вимкнув, на секунду саме така голомоза черепушка й промайнула. Та впевненості все одно не було, ось я і мовчав. Хоча після листа того, без усякого вбивства ще, я постановив собі — з Ліною говоритиму. Витягну і її, і Богдана з цих лап.

Газон не зменшував відстані між собою та велосипедистом. Можна сказати, що на чотирьох колесах він крався за вершником. На поворот з шосе до ґрунтового куска дороги голомозий не звернув. Зліз із велосипеда, закотив його у густі кущі. Виринув з них, і швидко, цілеспрямовано рушив дорогою, що вела до села. «Куди піде? Через село, на Рось? Чи іще раз заверне, й тоді — тільки до наших двох будинків, більше нема куди…»

Віталій припаркував «козла» на узбіччі, біля непролазних кущів. І тепер, коли він зібрався кинутися за Кравченком, стриманість виявила Лобода. «Тихо-тихо, білий день, нишком не