Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

Голомозий звернув у провулок. І ось, коли він наблизився до подвір’я Правденків, назустріч йому, від обійстя фермера, з-під ратиць череди здійнялася курява. Ден гнав кози на пасовисько, бо яким би муторним не виявився день, а тварюки, вони жрать хотят… Найнахабніша коза, треба розуміти, саме тезка Лободи, вирвалася уперед. Денька крикнув на неї, а Кравченко рвонув, ніби хотів ударити скотину межи роги. Сонце світило, сонце сліпило очі, і, невідомо чому, голомозий налетів на великий камінь, що лежав тут завжди, зашпортався, впав, і не піднімався, хоча хлопець уже скочив перед козу, завернув череду назад.

Віталій і Лобода бігли, і бачили, як з-за хвіртки до лежачого вискочили Ігор та Заєць, а за ними — так-так, капітан Зорич, який розхвилювався після дзвінка Деньки, та й пригнався у ці чортові Нижні Боки. Світило сонце.

* * *

Дай, Боже, та саме так, напевне, це була остання нарада Лободи і Зайця у справі потопельника в рожевих рукавичках. Стояли на ґанку. Навіть присісти не хотілося.

— Уяви, я цілком здаю собі справу з цього. З того, що укриття злочину, тобто, імені справжнього злочинця — це кримінальний злочин. Але і далі я впевнена, що з людської точки зору злочином є підставити Ліну і Богдана під розслідування, яке виверне отакенну гору найогиднішого сміття. І поставити на них печатку — дочка й онук вбивці, збоченця… Хоча, знаєш, Зайцю — не знаю, як би виходила з ситуації, якщо той Степан Петрович би лишився неушкодженим, і далі ніс небезпеку. Я тому і казала Віталію, аби тільки не зараз стукав Зоричу, аби дав мені трішки подумати…

— Хоч одне добре. Якби він втратив свідомість, коли гепнувся на камінь, тобто, від травми, все одно б було таке-сяке розслідування. А інсульт — справа житейська, не тому інсульт, що тут упав, а упав, тому що його шляк трафив!

Потоптану важким черевиком руку, Соломія вирішила не замотувати бинтом. Переламів немає, а що болить — так варто поливати водою. Цією особливою, холодною водою «з нашої криниченьки».

Розділ 20

«У Богдасика буде сестричка, це точно, що дівчинка, ультразвукове дослідження вже проводили. Я дуже хотіла б назвати її Соломійкою, але не випадає, бо головній козі ми ім'я не змінимо. Може, назвемо Олександрою, а коли підросте, стане зрозуміло, чи Лесечка вона, чи, може, Саня».

(З листа, який не скоро, але отримає Лобода)

Лист, зрозуміло, надійде не сьогодні. Навіть не через місяць.

Наразі ж, тут, у весняних Нижніх Боках, має завершитися наша історія.

«Швидка» з «великим Батьком» від'їхала геть.

Дарка і Богдан зависали на фермерському подвір'ї коло лошати й міні-пігів, під орудою Чарчихи. Дивно, але тьотя Валя сама свого самогонного натур-продукту не вживала, і що дітей, що сироварню довірити їй можна було цілком.

Лобода і капітан Зорич прискіпливо дивилися одне на одного.

— Я не знаю, що ви маєте на увазі під посадовим злочином, пані Соломіє. Я не розумію, про що йдеться, коли говорите — «хочу штовхнути вас на…»

Не варто втручатися у розслідування, яке, тим більше, практично завершено, хіба документи не оформлено, бо смикають мене і смикають.

Ач, яка ви цікава! Ну, добре, той наркоман, вбивця студентки, поки коротко був на волі, під своїм зіллям ще кілька разів вештався на Рось, до місця злочину. І одного разу чомусь накинувся на незнайомого туриста. Кому про це знати, як не мені. Я був у нього в палаті, він, перед тим, як впасти в кому, й померти через добу від передозу, в стані якого і взяли його другий раз, ненадовго прийшов до тями, зізнався. Рюкзак з речами жертви, Сергія Онищука, в його помешканні.

Напевне, дещо у цій розмові Лободі таки видалося, причулося. Це коли капітан Зорич, сказавши про речовий доказ, що у житлі наркоші, промимрив слово «…буде». І підморгнув?

А один раз — при словах про інший речовий доказ, цю клятущу сокирку до м'яса, взагалі розгнівався, і також відповів якось дивно: «може, він її в Рось закинув! Потрібна вона вам? А зрештою — запитайте в свого… подільника на „козлі“. Бувають люди, що прагнуть якихось символів…»

Про те, що в Степана Петровича глибокий інсульт, лікарі «Швидкої» сказали ще на місці. Йому відібрало мову, спаралізувало, і так, лежачого, під крапельницею, повезли його на Черкаси.

Ліна з кімнати не виходила. Але до неї по черзі навідалися усі, хіба, крім Зайця та капітана Зорича.

Віталій вийшов швидко. Коли по ньому зайшла Лесечка, Соломія на кухні почула схлипування з-за дверей. Та уривки фраз: «чого ж ти відразу, коли тітка померла… Було б знайти, прочитати», і — «Лі, це справжнє щастя!»

Лобода засіла на веранді з планшетом. Погуглила «аутизм». Так, ясно. Ясно, що нічого не ясно.

У одному джерелі — «така дитина не реагує на матір та інших близьких, не хоче доторкань». У іншому, поряд, «симбіотичний зв'язок з матір'ю, дитина-аутист не відпускає її ні на хвилину». Домовилися б спеціалісти між собою, чи що…

Ага… Ось яка інформація добивала Ліну! Аутизм, крім інших причин, може бути пов'язаний з мутацією гена. Ну, а дія «зіпсутого» гена посилюється у випадку інцесту. Отже, якщо той мерзотник не є батьком Ліни, то й інцесту не було! Але ж, стривайте, його сестра написала, що мерзотник не міг зачати дитину. Виходить, що й Богдан не від нього?..

— Усе там огидно, Солю. Я ж також тільки сьогодні правду почула. Той «отець», мало того, що примушував Лінку до усякої гидоти, коли вона малою була, знову поліз до неї, коли вона з Черкас, з універу повернулася. Вимагав, аби народила йому дівчинку. Раз при тім переконував Лі, що вона є його дочкою, то й сам у це вірив. Онучки захтів, для експериментів… Тому потім й бісився, що народився хлопчик. Але вже сумнівався, що зачне природним способом, може, думав, що з роками все ж таки щось йому сталося?

Лесечка тримала Лободу за руку. Говорила тихо, оглядаючись на будинок, бо сиділи вони під шовковицею. Розповіла, що збоченець-науковець залякав дівчину. Якась лікарка, котра ще в дитинстві Ліни приїжджала чи то гіпнотизувати її, чи ні — одного разу зробила укол, і в хатніх умовах провела їй, безвладній, запліднення сім'ям «великого Батька». Що ж, треба розуміти, раз