Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Нарешті ми дісталися Твікенгема.
По той бік дороги, поза Гемом та Пітерсгемом, горіли ліси. До Твікенгема не сягали теплове проміння та чорний газ, і тут було більше людей, але ніхто не міг розповісти нам нічого нового. Здебільшого вони, як і ми, користуючись спокійною хвилиною, втікали далі. У мене склалося враження, що в деяких будинках іще залишалися люди, які були занадто перелякані, щоб тікати. Тут, на шляху, також були сліди квапливої втечі. Мені добре запам’яталися три поламані велосипеди, що лежали вдавлені в землю колесами возів та екіпажів.
О пів на дев’яту ми перейшли Річмондський міст. Звісно, ми квапилися перебратися через річку, та все-таки я розгледів якісь великі червоні туші кілька футів завширшки, що пливли по воді. Я не знав, що то було, — час був не такий, щоб роздивлятися, — та, проте, дав йому страшне пояснення, хоч і не мав для того ніяких підстав. У Серреї також лежала сажа, яка недавно ще була чорним газом; тут валялися й трупи, особливо багато біля станції. Марсіан ми не бачили, аж доки не підійшли до Барнса.
У почорнілій далині ми помітили трьох чоловік, що завулком збігали до річки, але, крім цього, усе навколо здавалося спорожнілим. На узвишші палав Річмонд; далі за містом ніяких слідів чорного газу не було видно.
Підходячи до К’ю, ми перестріли купку людей, що чимдуж утікали від марсіан, а над будинками ярдів за сто побачили верхню частину марсіанської триноги. Ми так і заклякли: глянув би марсіанин донизу — і нам кінець! Зі страху ми не наважилися йти далі, а звернули з дороги і шаснули в якусь повітку в садку. Священик забувся в куток і тихенько хлипав, він відмовлявся йти.
Але я вирішив будь-що дістатися Лезерґеда і, тільки посутеніло, вирушив у путь знову. Я проліз крізь кущі, проминув високий будинок і вийшов на дорогу до К’ю. Священика я залишив у повітці, але він поспіхом кинувся за мною.
Дуже нерозважливо я вчинив, пустившись у дорогу, бо навколо були марсіани. Щойно священик догнав мене, ми знову побачили вдалині бойову машину, що йшла лугом з боку К’ю; може, це була та сама тринога, яку ми бачили перед цим, а може, й інша, — не знаю. Чотири чи п’ять маленьких темних постатей втікали від неї зеленаво-сірим полем. Видно, марсіанин гнався за ними. Ступивши три кроки, він наздогнав їх. Вони порснули в нього з-під ніг урізнобіч, але він не скосив їх тепловим променем, а підібрав поодинці і вкинув до великої металевої скриньки, що висіла в нього за спиною, наче сумка з робочим знаряддям.
Тільки зараз я подумав, що, може, марсіани мають якісь інші наміри щодо людства, аніж просто знищити його. Мить стояли ми мов скам’янілі, а потім кинулися тікати. Через якусь хвіртку ми вскочили в садок, обгороджений муром, влетіли в якийсь рівчак; і там так і сиділи, ледве насмілюючись шепотіти, аж доки на небі не висіялись зорі.
Було десь близько одинадцятої години, коли ми зважилися вирушити далі і пішли вже не шляхом, а полями, боязко тримаючись кущів і гостро вдивляючись у темряву, — я ліворуч, а священик праворуч. Ми постійно йшли, чекаючи, чи не з’являться марсіани, які, здавалося, обступили нас. Ми натрапили на обгорілу чорну місцину, вже охололу й укриту попелом. На ній було багато обвуглених, спотворених людських тіл, уціліли тільки ноги й черевики. Тут лежали й кінські трупи, — футів, певно, за п’ятдесят від чотирьох розірваних гармат із розбитими лафетами.
Селище Шін уникло зруйнування, але було порожнє й мовчазне. Трупів ми тут не бачили, та це й не дивно, бо ніч видалася така темна, що неможливо було розгледіти навіть узбіччя. У цьому селищі священик почав скаржитися на втому, і ми вирішили зайти до якогось будинку.
Перший дім, до якого ми залізли крізь вікно, був невеличкою напіввідокремленою віллою, в якій я не міг знайти нічого їстівного, крім цвілого сиру. Зате тут була вода. Я знайшов тут і сокиру, що могла б стати у пригоді, коли ми поліземо в інший дім.
Ми вийшли на дорогу біля повороту на Мортлейк. Тут, у садку, обгородженому парканом, стояв білий будинок. У комірчині був запас харчів — дві хлібини, шматок сирого м’яса та півокосту шинки. Я перераховую все так докладно, бо нам довелося харчуватися цим упродовж двох тижнів. Під полицею стояли пляшки з пивом, пара мішків квасолі та кілька пучків зів’ялого салату. Двері комірчини виходили в кухню, де лежала купа дров і стояв буфет, у якому ми знайшли десяток пляшок бургундського вина, консервовані суп і рибу та дві бляшанки бісквітів.
Поночі, боячись запалювати світло, ми сиділи в кухні і їли хліб із шинкою, запиваючи пивом. Священик, наляканий і стривожений, так рвався тікати звідси, що я насилу умовив його поїсти перед дорогою.
Але несподівано трапилася пригода, через яку ми стали бранцями.
— Ще півночі, мабуть, нема... — тільки встиг я сказати, коли раптом блиснуло сліпуче зелене сяйво.
Кухню на мить осяяло зеленим світлом. Будинок так струсонуло, як я ще ніколи не чув — ні до того, ні після. Десь зовсім близько задзенькотіло скло, з гуркотом посипалася цегла, нам на голови обвалився тиньк. Мене кинуло на підлогу, ударивши ще об пічку. Я знепритомнів і лежав певний час нерухомо. Священик казав потім, що я довго був без пам’яті. Коли я отямився, знову було темно і священик кропив мене водою. Обличчя його змокріло від крові — як я згодом дізнався, він поранив лоба.
Кілька хвилин я не міг збагнути, що сталося. Тоді потроху в голові в мене почало прояснюватись. Я відчув на скроні синець.
— Вам легше? — пошепки запитав священик.
Відповів я йому не відразу. Підвівся й сів.
— Не ворушіться, — сказав священик. — З буфета полетів посуд, і вся підлога в черепках. Ворухнувшись, ви зчините шум, а вони, здається, ось тут, за стіною.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна світів. Невидимець», після закриття браузера.