Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

до міста — скрізь валялося багато скорчених трупів, кінських і людських, скрізь перекинуті вози, розкидані речі; і все було вкрите чорним порохом. Цей чорний саван нагадав мені те, що я читав про загибель Помпеї. До Гемптон-Корта ми дійшли без пригод, але нас вражало незвичайне спустошення. Лише в Гемптон-Корті ми побачили клаптик зелені, якого не зачепив задушливий потік. Ми пройшли Баші-парк з його оленями, що вільно паслися між каштанів. Кілька чоловіків і жінок поспішали ланами на Гемптон, людей ми зустріли вперше.

Нарешті ми дісталися Твікенгема.

По той бік дороги, поза Гемом та Пітерсгемом, горіли ліси. До Твікенгема не сягали теплове проміння та чорний газ, і тут було більше людей, але ніхто не міг розповісти нам нічого нового. Здебільшого вони, як і ми, користуючись спокійною хвилиною, втікали далі. У мене склалося враження, що в деяких будинках іще залишалися люди, які були занадто перелякані, щоб тікати. Тут, на шляху, також були сліди квапливої втечі. Мені добре запам’яталися три поламані велосипеди, що лежали вдавлені в землю колесами возів та екіпажів.

О пів на дев’яту ми перейшли Річмондський міст. Звісно, ми квапилися перебратися через річку, та все-таки я розгледів якісь великі червоні туші кілька футів завширшки, що пливли по воді. Я не знав, що то було, — час був не такий, щоб роздивлятися, — та, проте, дав йому страшне пояснення, хоч і не мав для того ніяких підстав. У Серреї також лежала сажа, яка недавно ще була чорним газом; тут валялися й трупи, особливо багато біля станції. Марсіан ми не бачили, аж доки не підійшли до Барнса.

У почорнілій далині ми помітили трьох чоловік, що завулком збігали до річки, але, крім цього, усе навколо здавалося спорожнілим. На узвишші палав Річмонд; далі за містом ніяких слідів чорного газу не було видно.

Підходячи до К’ю, ми перестріли купку людей, що чимдуж утікали від марсіан, а над будинками ярдів за сто побачили верхню частину марсіанської триноги. Ми так і заклякли: глянув би марсіанин донизу — і нам кінець! Зі страху ми не наважилися йти далі, а звернули з дороги і шаснули в якусь повітку в садку. Священик забувся в куток і тихенько хлипав, він відмовлявся йти.

Але я вирішив будь-що дістатися Лезерґеда і, тільки посутеніло, вирушив у путь знову. Я проліз крізь кущі, проминув високий будинок і вийшов на дорогу до К’ю. Священика я залишив у повітці, але він поспіхом кинувся за мною.

Дуже нерозважливо я вчинив, пустившись у дорогу, бо навколо були марсіани. Щойно священик догнав мене, ми знову побачили вдалині бойову машину, що йшла лугом з боку К’ю; може, це була та сама тринога, яку ми бачили перед цим, а може, й інша, — не знаю. Чотири чи п’ять маленьких темних постатей втікали від неї зеленаво-сірим полем. Видно, марсіанин гнався за ними. Ступивши три кроки, він наздогнав їх. Вони порснули в нього з-під ніг урізнобіч, але він не скосив їх тепловим променем, а підібрав поодинці і вкинув до великої металевої скриньки, що висіла в нього за спиною, наче сумка з робочим знаряддям.

Тільки зараз я подумав, що, може, марсіани мають якісь інші наміри щодо людства, аніж просто знищити його. Мить стояли ми мов скам’янілі, а потім кинулися тікати. Через якусь хвіртку ми вскочили в садок, обгороджений муром, влетіли в якийсь рівчак; і там так і сиділи, ледве насмілюючись шепотіти, аж доки на небі не висіялись зорі.

Було десь близько одинадцятої години, коли ми зважилися вирушити далі і пішли вже не шляхом, а полями, боязко тримаючись кущів і гостро вдивляючись у темряву, — я ліворуч, а священик праворуч. Ми постійно йшли, чекаючи, чи не з’являться марсіани, які, здавалося, обступили нас. Ми натрапили на обгорілу чорну місцину, вже охололу й укриту попелом. На ній було багато обвуглених, спотворених людських тіл, уціліли тільки ноги й черевики. Тут лежали й кінські трупи, — футів, певно, за п’ятдесят від чотирьох розірваних гармат із розбитими лафетами.

Селище Шін уникло зруйнування, але було порожнє й мовчазне. Трупів ми тут не бачили, та це й не дивно, бо ніч видалася така темна, що неможливо було розгледіти навіть узбіччя. У цьому селищі священик почав скаржитися на втому, і ми вирішили зайти до якогось будинку.

Перший дім, до якого ми залізли крізь вікно, був невеличкою напіввідокремленою віллою, в якій я не міг знайти нічого їстівного, крім цвілого сиру. Зате тут була вода. Я знайшов тут і сокиру, що могла б стати у пригоді, коли ми поліземо в інший дім.

Ми вийшли на дорогу біля повороту на Мортлейк. Тут, у садку, обгородженому парканом, стояв білий будинок. У комірчині був запас харчів — дві хлібини, шматок сирого м’яса та півокосту шинки. Я перераховую все так докладно, бо нам довелося харчуватися цим упродовж двох тижнів. Під полицею стояли пляшки з пивом, пара мішків квасолі та кілька пучків зів’ялого салату. Двері комірчини виходили в кухню, де лежала купа дров і стояв буфет, у якому ми знайшли десяток пляшок бургундського вина, консервовані суп і рибу та дві бляшанки бісквітів.

Поночі, боячись запалювати світло, ми сиділи в кухні і їли хліб із шинкою, запиваючи пивом. Священик, наляканий і стривожений, так рвався тікати звідси, що я насилу умовив його поїсти перед дорогою.

Але несподівано трапилася пригода, через яку ми стали бранцями.

— Ще півночі, мабуть, нема... — тільки встиг я сказати, коли раптом блиснуло сліпуче зелене сяйво.

Кухню на мить осяяло зеленим світлом. Будинок так струсонуло, як я ще ніколи не чув — ні до того, ні після. Десь зовсім близько задзенькотіло скло, з гуркотом посипалася цегла, нам на голови обвалився тиньк. Мене кинуло на підлогу, ударивши ще об пічку. Я знепритомнів і лежав певний час нерухомо. Священик казав потім, що я довго був без пам’яті. Коли я отямився, знову було темно і священик кропив мене водою. Обличчя його змокріло від крові — як я згодом дізнався, він поранив лоба.

Кілька хвилин я не міг збагнути, що сталося. Тоді потроху в голові в мене почало прояснюватись. Я відчув на скроні синець.

— Вам легше? — пошепки запитав священик.

Відповів я йому не відразу. Підвівся й сів.

— Не ворушіться, — сказав священик. — З буфета полетів посуд, і вся підлога в черепках. Ворухнувшись, ви зчините шум, а вони, здається, ось тут, за стіною.