Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

– Пробачте, пане, що налетіла на вас, – насилу розліпила вона губи, навіть не намагаючись вирватися з його обіймів.

– Все гаразд, – почувся оксамитовий голос Еннія.

О, він умів говорити таким тоном, що по всьому тілу мурахи бігали. І нічого більше не хотілося, як і далі слухати цей голос!

Як же я хотіла втрутитися! Запобігти тому, що зараз має статися! Але була повністю безсилою. Спробувала кричати, але звуки наче натикалися на невидиму стіну.

– Що ти тут робиш зовсім сама у такий час?

Енній грався з нею, наче кішка з мишею, і це викликало ще більше обурення. Для чого він це робить?! Подовжує таким чином задоволення?

– У мене сестра захворіла… Біжу за лікарем… До ранку чекати не можна…

Обличчя дівчини затьмарилося занепокоєнням. Вона щойно згадала про щось дуже для неї важливе, що частково розвіяло чари демоніта.

Невже Енній все одно не відступиться?! Адже тепер знає, що від цієї дівчини залежить і життя її сестри!

– Усе буде добре… Скоро всі твої тривоги зникнуть… – проворкував він, знову посміхаючись.

Очі нещасної наче заволокло пеленою. Він використовує навіювання! Я в безсилій люті стиснула руки в кулаки. Невже в нього зовсім немає жалю?!

Подальші слова демоніта, сказані в самісіньке вухо дівчини, змусили мене здригнутися від несподіванки:

– Тею… Ти ж не втечеш від мене знову, чи не так?

Він назвав її Теєю?! Судячи з осоловілого вигляду бідолахи, вона навіть не зрозуміла до пуття, що їй сказали. Повисла в руках Еннія, наче ганчір’яна лялька, і не робила жодних спроб опиратися.

– У нас все могло бути добре… – прошепотів він так тихо, що навіть я, яка стояла за крок від них, ледве розчула.

Дедалі більше вражалася тому, що раптово відкрилося. Енній дійсно відчував до мене щось більше, ніж хотів показати мені та решті. А може, і самому собі. І в цій чорнявій дівчині він зараз бачить мене! Навіть дихання перехопило від такого відкриття.

Демоніт потягнув свою жертву в підворіття, якнайдалі від випадкових перехожих, а я тінню слідувала за ними. Відчуваючи справжнє сум’яття, слухала, як він продовжує шепотіти бідоласі слова, що для неї нічого не значили. Слова, призначені для мене:

– Ти була така справжня, така щира... Ми мали разом піти з цього світу, чуєш? Чому ти не дозволила мені все виправити? – його обличчя раптом спотворилося люттю. – Ти пішла, як і вона… Як моя мати… Варто мені було зробити помилку, як ти просто пішла…

Я з жахом затисла рота долонею. Що ж коїться в цьому покаліченому розумі?! Раніше я вважала, що він звинувачує у смерті матері батька. Але тепер чітко зрозуміла, що помилялася. Він звинувачує себе! Хлопчика, якому не вистачило сил боротися з обставинами і не дозволити забрати себе у матері. І те, що Енній втратив можливість нормально відчувати, пов’язано саме з цим. Він вважав, що мати таким чином покарала його. За те, що схибив, вона просто пішла з його життя. Нікого Енній так сильно не любив і не ненавидів, як власну мати. Всі інші почуття згоріли в горнилі цієї жахливої ​​внутрішньої боротьби, що спопеляла його душу. Він звинувачував матір у тому, що обрала смерть. Залишила його наодинці з величезним світом, який він сприймав як загрозу.

І те, що він відчував до мене... Напевно, був прив’язаний до мене більше, ніж хотів зізнатися навіть собі. Чіплявся за безглузде парі, як виправдання тому, чому хоче бути зі мною. І не знайшов у собі сили розібратися у своїх почуттях. Схоже, досі до ладу не розуміє, що з ним коїться. Але відчайдушно прагне все повернути. Повернути мене! Саме тому я зараз бачу все це! Здібності повноцінного вампіра, що прокинулися у ньому, посилили природний телепатичний дар і зробили це можливим. Він навіть не підозрює, що зараз передає мені те, що з ним відбувається. Що таким чином інстинктивно намагається зв’язатися зі мною.

Я стояла наче пришиблена кам’яною плитою. Не могла зрозуміти, як ставитися до всього того, що відкрилося. По щоках стікали гарячі краплі. Жаль і водночас неприйняття роздирали на шматки. Тепер я розуміла Еннія краще, ніж будь-хто. Але повернення до минулого вже неможливе. Я ніколи не зможу прийняти його таким, яким він є. Ця істота була моєю повною протилежністю. Вона наполегливо відкидала світло, що ще лишалося в ній. В той час як я прагнула це світло в собі зберегти. Його почуття до мене було тим, що могло його врятувати. Але врешті остаточно вбило те людське, що ще в ньому зоставалося.

Енній отримав підтвердження того, у що маніакально вірив. Того, що ті, кого він любить, обов’язково залишать його. І навіть не намагався зрозуміти, що відбувається у їхній душі, з’ясувати справжні мотиви. Любити таку істоту – випробування настільки важке, що може знищити тебе саму. Я виявилася до цього не готова. Хоча колись щиро вірила у протилежне. Але я лише звичайна дівчина, яка і в собі до кінця розібратися не може. Еннію ж потрібна терпляча наставниця, здатна все пробачати і розуміти. Йому потрібна Гілера, а не я. Але він знову і знову відштовхує єдину істоту, яка любить його беззастережно.

Я скрикнула, коли Енній встромив ікла в тонку шию дівчини. Він уже не намагався побачити в ній мене. Випустив назовні свою спрагу. Намагався знайти у ній порятунок, забуття. Хоч на кілька хвилин досягти умиротворення у власній душі. Дівчина не пручалася. Її засклені очі дивилися ніби прямо на мене. Моторошне видовище, що, напевно, не раз ще прийде до мене у важких снах.