Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Я вирішую, що зроблю це потім. Коли між нами буде щось більше. Поки я просто гублюся в ньому, ховаюся від проблем і загортаюся в тепло, яке він дарує. Про кохання говорити зарано, та і про прив’язаність теж. Він симпатичний чоловік, я приваблива вільна жінка. Ми можемо провести вікенд разом і не думати про щось більше.

Ці вихідні ми проводимо удвох, я готую сніданки, потім ми дивимося фільм або займаємося коханням. Усе відбувається без ніяковості, як само собою зрозуміле. Я ходжу його квартирою в самій лише шовковій піжамі, яку привезли на його замовлення. Під моїм питальним поглядом він здається:

— Боюся, моєї витримки не вистачить, якщо ти продовжиш ходити в самій білизні.

Те, що я його збуджую, не може не тішити. Мені добре з ним поруч, спокійно, надійно. Я дозволяю собі ні про що не думати й навіть роботу відкласти до будніх днів. Коли мені скидають проєкт, я вирішую подивитися його пізніше. Пишу слова вибачень дизайнеру і прошу зачекати затвердження. На щастя, вона погоджується, і я можу зі спокійною душею відпочивати далі.

Два дні пролітають занадто непомітно й наприкінці мені стає тоскно. У ванній залишається куплена зубна щітка й моя улюблена малинова паста, на кухні чашка, яку я купила, не втримавшись. Поки п’ю каву, думаю, що робити. Забрати або залишити їх тут? Перше означає, що я не планую продовження й обриваю будь-який зв’язок, а друге, що хочу продовження й ненароком позначаю територію.

— Богдане, — вирішую запитати в нього. — Речі, що я купила, поки була в тебе… забирати?

— Кортить зовсім втекти? — він усміхається. — Залишай, звісно, незручно буде возити їх туди-сюди.

Ось так просто він продовжує життя нашим стосункам. Я радію й не можу стримати усмішку. Мені приємно бути поруч із ним, відчувати увагу й турботу, бачити, як він думає не тільки про себе, а і про мене.

— Я не знаю, коли зможу приїхати, — чесно зізнається Богдан. — І забрати тебе до себе теж. Як тільки зможу — одразу опинюся під твоїми дверима. В разі чого, номер мій у тебе є — телефонуй. Якщо раптом колишній буде діставати — обов’язково набирай, Лєро, не бійся. Я вже якось знайду час поговорити з ним по-чоловічому.

— Навіть якщо будеш зайнятий?

— Навіть якщо буду на іншому кінці країни, Лєро. Пообіцяй, що подзвониш, якщо будуть проблеми.

— Буде зроблено.

Я ніяково тупцяю босими ногами на одному місці, притискаюся до кухонного гарнітуру. Богдан встає, закінчивши снідати й допивши каву. На ньому сорочка й ідеально випрасувані штани, а на мені все ще шовкова піжама. Він кладе чашку в мийку, а після повертається до мене й підходить ближче. Притискає до себе, обіймаючи за талію, саджає на стільницю, розмістившись між ніг.

— Пиши мені, Лєро. Я буду відповідати за можливості, але ти пиши. Як провела день, що робила, хто роздратував.

— Тобі буде цікаво?

— Звісно буде.

— Тоді й ти пиши, коли зможеш. Кілька слів буде достатньо.

Він цілує мене в губи. Бере натиском, жорстко мнучи мій рот і підпорядковуючи собі. З горла рветься напівсхлип, коли Богдан відхиляється.

— Не можу залишитися, пробач. Я й так спізнююся, а тобі ще збиратися.

Поки одягаюся і дбайливо складаю піжаму в одну з тумбочок біля ліжка, думаю про те, як із ним прощатися. Весело й завзято, або пристрасно і грайливо.

Усі думки кружляють навколо однієї фрази «Пиши мені, Лєро». Він хоче, щоб я розповідала йому про те, як минув мій день, поки ми будемо не разом.

Не відразу, але якось думки самі доходять до того, що між нами все вже закрутилося. Я сприймаю його вже не як швидкоплинне захоплення, та й він… навіщо б йому просити мене писати?

— Валеріє!

Я швидко застібаю останній ґудзик, сяк-так поправляю ліжко й вискакую в коридор, де Богдан чекає на мене, уже в піджаку й туфлях.

— Я вже говорив, що спізнююся?

— Проба-а-ач, — пискаю і швидко взуваюся.

Хапаю верхній одяг, беру сумочку й виходжу в коридор разом із ним. На ліфті мовчки їдемо на нульовий поверх, виходимо рука об руку.

Я буду сумувати — набатом б’є в голові. За невимушеністю наших стосунків, за його чоловічим запахом, за міцними руками й впевненому голосу. За ним буду сумувати. Страшенно.

Богдан цілує мене й на прощання махає рукою, а після розлогими кроками прямує до автомобіля. Я ж просуваюся лише на метр, завмираю, зупиняюся, повертаюся, дивлячись йому в спину.

— Богдане! — з криком.

Він повертається. Я кидаю пакет і куртку зверху, біжу до нього. Прощатися все-таки потрібно пристрасно.

Він підхоплює мене на льоту за сідниці, притискає до себе, не даючи впасти. Я обхоплюю його ногами за поперек, руки розміщую на шиї й цілую. З усією пристрастю, на яку тільки здатна. Стискаю в руках тканину його піджака, ковзаю під шорсткими чоловічими долонями.

Коли бігла, навіть сумнівів не було, що підхопить, підтримає, не відштовхне й не вичитає за безрозсудність.

— Я буду сумувати, — шепочу йому в губи, коли вистачає сміливості розірвати поцілунок.