Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Але тільки тепер вона зрозуміла, що останні три дні генерал Сьомого не так шліфував вправність своїх людей, як під приводом спільних навчань кидав виклик колишньому командирові. І що тут не йшлося про вино. Молодому вовку не подобався старий вожак на його теренах, тож він намагався показати, хто тут головний.

«Насправді чоловіки ніколи не змінюються», — подумала вона кисло. І немає великої різниці поміж племінними войовниками, що проводять герці в ритуальних колах, аби вирішити, хто з них кращий в бою, і генералами імперської армії. Ну, може поза тим, що перші користуються ножами та дерев’яними палицями, а другі — цілими загонами війська.

А її чаардан виявився настільки добрим, щоби тричі поспіль подужати імператорську гвардію. За першим разом вони мали пройти крізь лінію вартових, що складалася з цілої хоругви. Їм це зайняло більшу частину ночі. Наступного дня вони мали вкрасти цілий табун коней. Кошкодур, Ландег, Верія та Дагена пів життя провели в таких розвагах. А сьогодні вони мали завдання поставити на хоругву засідку й пошарпати її так сильно, як тільки вдасться. Пішло їм це аж надто добре, а перегони, які мали дозволити Аберленові зберегти обличчя, лише додали в чару гіркоти.

І тепер молодий вовк із піною на писку виганяв старого зі своєї території. Незважаючи на закони гостинності й на той факт, що він сам його і запросив.

Вони від’їжджали з гарнізону в сутінках. Горизонт уже ковтав скривавлений краєчок сонця, глибокий пурпур барвив вечірнє небо. Вечір був гарним — аж важко було повірити, що в кількох милях звідси лежить кордон, з-за якого будь-якої миті може вдарити дика армія. Але ніхто про це не забув, і оскільки вони виїжджали в степ проти ночі, чаардан ішов у бойовому шикуванні з двома вершниками, що їхали у ста ярдах попереду. Усі — зі зброєю під руками та з очами, що стежили навіть з-за потилиці. Двадцять чотири вершники — це багато й мало водночас. Багато, якщо вони налетять на звичайний в цих землях загін розвідки в кілька чи навіть у кільканадцять осіб. Мало, якщо натраплять на повний а’кеер. Хоча останнє було не дуже ймовірно. На терени, де перебував цілий полк, се-кохландійці вислали б або кілька шпигунів, або ціле бойове Крило, в якому налічувалося б принаймні тридцять а’кеерів. Проте це було б рівноцінно оголошенню війни, через що в їхнього чаардана виникли б інші проблеми, ніж безпечне повернення додому.

Солдати, які стояли на брамі, ані словом не прокоментували, що чаардан Ласкольника виїжджає з табору. Новина вже рознеслася, і вартівники обмежилися лише тим, що віддали честь. Жоден не обізвався.

Кайлін їхала в центрі колони, тримаючи шаблю під рукою, та розглядалася навколо, скориставшись останніми промінцями сонця. Слова «Великі Степи» трохи збивали з пантелику, бо їхнє звучання викликало перед очима розлогі, рівні, наче стіл, порослі травами простори, де лише зрідка поставав якийсь позабутий курган. Насправді частину Степів становили узгір’я, часом прорізані глибокими ярами та розпадинами. Там було легко ховатися й організувати засідку, тож у таких місцинах часто сиділи озброєні банди.

Шлях, яким вони вирушили на північ, в бік Літрева, спочатку вів прямо, і лише в кількох милях перетинав територію, яку місцеві називали Ланвареном. Ланварен мав тридцять миль завдовжки та понад двадцять п’ять завширшки, через що багато років був природним сховком для баніт різного виду. Меекханський тракт перетинав його в меекханському стилі, ріжучи на простріл пагорби та перестрибуючи мостами через розпадини. Але під час війни всі мости були знищені, а пізніше більшість дорожнього каміння також повиривали, або використати для відбудови міст і сіл. Захисні стіни виявилися важливішими за шляхи, через що мало не весь шлях, який вони мали подолати, був дикими землями. Для них це не було новиною, але Кайлін все одно через це злилася.

«Ні», — зізналася вона собі за мить.

Не через це.

Бердеф зник. Не з’являвся вже три дні, від тієї миті, як вони під’їхали до гарнізону, і вона не розуміла чому, тож починала дратуватися. Але навіть це не було істиною. Вона вилаялася собі під ніс, притягуючи погляд Дагени. Не дратувалася — відчувала наближення паніки. Бувало так, що Бердеф міг не показуватися навіть кільканадцять днів, але вона завжди інстинктивно відчувала його присутність. Адже не мала озиратися на власні сідниці, щоби знати, що її зад досі на місці. А зараз вона мала таке відчуття, ніби в неї щось ампутували. Місце пса зайняла пустка, мов… мов він пішов назавжди. Це тому вона була такою роздратованою, тому той пихатий чародій грав у неї на нервах, хоча, якщо подумати, він просто намагався таким недоречним чином бути ввічливим, і тому вона злилася на командира Сьомого. Виграла дюжину пляшок вина, але віддала б удесятеро більше, аби знову відчути знайому незриму присутність.

— Що діється?

Дагена нахилилася, придивляючись до неї своїми чорними, трохи розкосими очима.

— Нічого.

— Справді? Але ж я бачу. Погані передчуття?

Якийсь час вони їхали мовчки, Даг не наполягала на відповіді.

Це перевага спокійного ходу розлогими степами, де проста розмова могла розтягнутися на довгі години й багато миль. Немає потреби поспішати.

Нарешті Кайлін поволі кивнула. Йшлося не лише про Бердефа. Авжеж, вона мала погані передчуття, але не могла їх чітко окреслити.

— А ти? Ці твої чудові племінні прикраси щось кажуть? — запитала.

Дагена мовчки потерла шматочок кістки, який носила на шиї.

— Ти колись бачила Велике Бездихання?

Здається, розпочиналася розмова, що складається з обміну питаннями.

— Ні, — відповіла вона. — Але дядько розповідав про таке. Велике Бездихання, безвітряна завіса, тиша перед бурею. Це називали по-різному. Коли у степах починався сезон ураганів і вихорів — раз на кільканадцять років з’являвся смерч, який називали знищувачем міст. Це була справжня потвора, яка могла мати двадцять ярдів в основі та вкручуватися в небо із такою люттю, що могло здатися, ніби під тим натиском тріщить сам небосхил. Казали, що появі такого смерчу передував момент, коли все оповивала абсолютна тиша. Тварини й комахи тікали чи ховалися в найглибші нори, повітря застигало, світ завмирав у непорушності. Велике Бездихання.

— От від певного часу я щось схоже й відчуваю, Кайлін. Немов кожної миті небо готується впасти мені на голову.

В очах кочівниці не було ані тіні посмішки. Дагена непокоїлася, до того ж сильно. Кайлін закліпала і чи не вперше за три дні уважніше придивилася до приятелів. Кошкодур їхав, трохи