Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Приведи пастушка.
Імхотеп повернувся до Мерсу, пояснюючи:
– Є тут один хлопчик, не найрозумніший, скажімо так. Йому важко зрозуміти, що йому говорять, і розум часто не слухається його. А втім, у нього є очі, і бачить він добре, а ще він дуже відданий Яхмосові, бо той добре ставився до нього і поважав його хворобу.
Слуга повернувся, тягнучи за руку худого хлопчика. Шкіра – майже чорна, з одягу лише стегнова пов’язка, очі – трохи косять, обличчя – налякане й безґлузде.
– Говори, – строго наказав Імхотеп. – Повтори те, що розповів мені.
Хлопчик опустив голову, пальці смикали тканину на стегнах.
– Говори! – закричав Імхотеп.
Спираючись на костур, пронизуючи все поглядом своїх туманних очей, пришкандибала Іса.
– Ти лякаєш дитину. Ось, Ренісенб, дай малому цукерку. Хлопчику, розкажи нам, що ти бачив.
Погляд хлопчика метушився поміж присутніх.
Стара підказала:
– Вчора, коли ти зайшов на подвір’я, ти щось побачив. Що?
Хлопчик похитав головою, позираючи вбік. Він пробурмотів:
– Де мій господар, Яхмос?
Жрець відказав доброзичливо і владно:
– Це воля твого господаря Яхмоса. Це він хоче, щоб ти розповів нам, що бачив. Не бійся. Тебе ніхто не скривдить.
Обличчя малого проясніло.
– Господар Яхмос був добрий до мене. Я зроблю, як він хоче.
Пастушок замовк. Імхотеп ледь не вибухнув, але погляд цілителя стримав його.
Раптом хлопчик заговорив, нервово, хапливо. Розповідаючи, він дивився то туди, то сюди, так ніби боявся, що його підслухає хтось, кого він одразу не помітив.
– Один віслючок, він любить бешкетувати, і ще його захищає Сет. Я погнався за ним із палицею. Він пробіг повз головну хвіртку. Я зазирнув на подвір’я. На ґанку нікого не було, але там стояв глек вина. А потім на ґанок вийшла жінка. Вона мешкає в цьому будинку. Вона підійшла до глека і поводила над ним руками. А потім, потім вона повернулася всередину, мабуть. Я не знаю. Бо я почув кроки й озирнувся та побачив удалині господаря Яхмоса. Він повертався з полів. Тож я побіг шукати віслючка, а господар мій, Яхмос, повернувся на подвір’я.
– І ти його не попередив? – сердито вигукнув Імхотеп. – Ти нічого не сказав?
Хлопчик закричав:
– Я не знав, що щось не так. Я нічого не бачив, окрім того, що жінка поводила руками над глеком… Я нічого не бачив…
– А що то була за жінка? – запитав жрець.
Із безтямним виразом обличчя, малий похитав головою.
– Не знаю. Певно, вона тут живе. Я їх не знаю. Я дивлюся за худобою на дальньому випасі. На ній була сукня з фарбованого льону.
Ренісенб здригнулася.
– Можливо, служниця?
Хлопчик похитав головою.
– Ні, то була не служниця… На ній була перука та прикраси – служниці не носять прикрас.
– Прикраси? – запитав Імхотеп. – Які прикраси?
Пастушок відповів жваво і впевнено, так ніби нарешті переміг свій страх і був упевнений у тому, що каже.
– Три низки намистин і золоті леви на грудях…
Іса впустила костура на підлогу. Імхотеп видав придушений крик.
Мерсу загрозливо промовив:
– Ну, хлопче, якщо ти брешеш…
– Це правда. Клянуся, що це правда.
Голос хлопчика став пронизливим, дзвінким.
З бічного покою, де лежав хворий, слабко гукнув Яхмос.
– Що там таке?
Пастушок пробіг крізь відчинені двері і став навколішки біля ліжка.
– Господарю, вони мене катуватимуть.
– Ні, ні, – Яхмос важко повернув голову на дерев’яній різьбленій підставці. – Не скривдіть цю дитину. Цей хлопчик простий, але чесний. Пообіцяйте мені.
– Звісно, звісно, – мовив Імхотеп. – В цьому немає жодної потреби. Ясно, що він сказав усе, що знав. Не думаю, що він вигадує. Іди собі, дитино, але не повертайся на дальній випас. Будь десь неподалік, щоб ми могли покликати тебе, якщо знадобиться.
Хлопчик устав. Він змусив себе поглянути на Яхмоса.
– Ви хворі, господарю Яхмосе?
Той слабко усміхнувся.
– Не бійся. Я не помру. Іди собі, і гляди, зроби, як тобі сказали.
Щасливо усміхаючись, пастушок пішов. Жрець перевірив Яхмосові зіниці й порахував, як швидко кров тече йому у жилах. Порадивши хворому поспати, він знову повернувся до головної зали.
Запитав Імхотепа:
– Ти знаєш, кого описав хлопчик?
Той кивнув. Його запалі бронзові щоки мали хворобливо-сливовий відтінок.
Ренісенб сказала:
– Лише Нофрет носила сукні з фарбованого льону. Так було заведено на Півночі. Але ті сукні поховали разом із нею.
Імхотеп промовив:
– А три низки намиста із золотими головами левів – це був мій дарунок. Більше ні в кого в будинку немає такої прикраси. Вона була дорога й незвичайна. Всі прикраси Нофрет, крім дешевого намиста з каріолю, поховали з нею і запечатали в її усипальниці.
Він розвів руками:
– Яка одержимість, яка мстивість! Наложниця, до якої я добре ставився, якій чинив найвищу повагу, яку поховав за всіма правилами, не шкодуючи грошей. Я ділив із нею їжу та вино – всяк у цьому домі це засвідчить. Їй не було на що поскаржитися – я робив для неї більше, ніж належало, ніж личило. Я збирався наділити її багатством на шкоду своїм рідним синам. Як сміє вона повертатися і шкодити моїй родині?
Мерсу поважно відказав:
– Здається, особисто тобі ця жінка не бажає лиха. Вона отруїла вино вже після того, як ти його випив. Хто з твоєї родини найбільше ображав наложницю?
– Жінка, яка вже померла, – відрізав Імхотеп.
– Ясно. Тобто дружина Яхмоса?
– Так, – Імхотеп замовк, а потім повів далі: – Але що ми можемо зробити, превелебний жерче? Як можна запобігти цій шкоді? О, проклятий був той день, коли ця жінка вперше увійшла в мій дім.
– Дійсно, проклятий, – глибоким голосом прорекла Кайт, заходячи до зали з жіночої половини.
Очі її опухли від сліз, а сила й рішучість, які проступили на простому обличчі, додали йому виразності. Голос її, глибокий і хрипкий, тремтів від люті.
– То був проклятий день, Імхотепе, коли ти привів сюди Нофрет, яка знищила найрозумнішого, найгарнішого з твоїх синів! Вона принесла загибель Сатіпі, моєму Собекові, а Яхмос заледве врятувався. Хто наступний? Чи зглянеться вона на дітей? Вона, яка підняла руку на мою маленьку Анх? Ми мусимо щось зробити, Імхотепе!
– Мусимо! – повторив той, благально дивлячись в очі жерцеві.
Мерсу кивав зі спокійним високодумством.
– Є кілька способів, Імхотепе. Щойно ми перевіримо факти, можна буде робити наступні кроки. Я думаю про твою покійну дружину, Ашаєт. Вона була з впливової родини. Вона може звернутися до потужних сил Краю мертвих, які здатні заступитися за тебе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наприкінці приходить смерть», після закриття браузера.