Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Імхотеп, який був у чудовому настрої, наказав винести на ґанок глек вина – там його поставили на велику підставку.

– Випий, сину, – постановив він, плескаючи Яхмоса по плечі. – Забудь на мить горе важкої втрати. Давай подумаємо про хороші дні, що чекають на нас попереду.

Імхотеп, Яхмос, Собек і Горі випили по келиху. Раптом їм повідомили, що з господарства вкрали бика, і четверо чоловіків поквапилися розбиратися з цією справою.

Коли за годину втомлений Яхмос повернувся на подвір’я, йому було спекотно. Він підійшов до глека з вином, який і досі стояв на підставці. Зачерпнувши вина бронзовою кружкою, він, сівши на ґанку, повільно з неї відпивав. Трохи пізніше на подвір’я великими кроками увійшов Собек і задоволено промовив:

– Ха! Час випити ще по келиху. За майбутнє, яке нарешті проясніло. Це, безумовно, щасливий день для нас, Яхмосе!

Той погодився.

– Так, звісно, це дуже полегшить нам життя.

– Ти завжди такий стриманий, Яхмосе, – сказав Собек, сміючись і набираючи вина. Хильнувши великий ковток, він поцмокав губами й поставив кружку на місце. – Подивимося тепер, чи батько й далі чіплятиметься за минуле, чи мені вдасться долучити його до прогресу.

– Я б не поспішав на твоєму місці, – порадив Яхмос. – Гаряча твоя голова.

Собек прихильно усміхнувся братові. Він був у дуже доброму гуморі.

– А ти прихильник старих перевірених методів, – насмішкувато сказав він.

– Зрештою, так виходить найкраще. До того ж батько був дуже добрим до нас. Не слід змушувати його хвилюватися.

Собек зацікавлено глянув на Яхмоса.

– То ти дійсно поважаєш батькові методи? Який же ти відданий, Яхмосе. А я – мені на всіх начхати. На всіх, окрім Собека, хай живе сто років!

Він відпив іще вина.

– Обережно, – застеріг брат. – Ти сьогодні мало їв. Часом як мало поїси, а потім вип’єш вина…

Він раптом замовк, губи його викривилися.

– Що таке, Яхмосе?

– Нічого… раптом заболіло… я… все гаразд, – мовив Яхмос, але підняв руку, щоб витерти чоло, на якому раптом проступив піт.

– Щось у тебе кепський вигляд.

– Зі мною все було гаразд.

– Поки хтось не отруїв вино, – посміявся Собек із власних слів і простягнув руку до глека. Якраз у цей момент рука його напружилася, тіло раптом скрутило в страшних судомах…

– Яхмосе, – задихався він. – Яхмосе… Мені теж…

Яхмос, який мало не згинався від болю, похилився вперед. З його горла вирвався придушений крик.

Собека також перекосило. Він вигукнув:

– Допоможіть. Покличте цілителя… цілителя…

З будинку вибігла Генет.

– Ви кликали? Що ви сказали? Що сталося?

На її схвильований крик прибігли інші.

– Вино… отруєне… Покличте цілителя…

Служниця пронизливо заволала:

– Знов нещастя. Воістину проклятий будинок. Швидко! Мерщій! Біжіть до храму по жерця Мерсу! Він досвідчений цілитель!

* * *

Імхотеп ходив сюди-туди головною залою. Його тонке лляне вбрання забруднилося та зім’ялося, але він не перевдягався й не купався. На обличчі його проступили тривога та страх.

З глибини будинку долинали стогони та голосіння – таку роль у проживанні горя, яке охопило садибу, відведено було жінкам, і Генет надривалася гучніше за всіх.

З бічного покою чувся голос цілителя, жерця Мерсу, який змагався зі смертю над нерухомим тілом Яхмоса. Ренісенб, висковзнувши потайки з жіночої половини до зали, пішла на звук. Ноги принесли її до прочинених дверей, перед якими вона зупинилася, дослухаючись до бальзаму лунких слів жерця.

– О, Ісідо, владарко чарів, зціли мене, збав мене від усього лихого, недоброго та злого, кари богів і богинь, люті ворогів, помсти померлих…

Слабке зітхання торкнулося губ Яхмоса.

Ренісенб у серці своєму приєдналася до молитви.

– О, Ісідо, о велика Ісідо, врятуй брата мого Яхмоса. Владарко чарів…

Сплутані думки, збурені словами молитви, проносилися в її свідомості.

«Від усього лихого, недоброго та злого… Ось що з нами не так – ось воно, лихі думки, злі думки – лють померлої дівчини».

Вона говорила подумки, звертаючись до Нофрет:

– Нофрет, це не Яхмос завдав тобі шкоди. Нехай Сатіпі його жінка, але він не може відповідати за її вчинки. Він ніколи не мав над нею влади – як не мав її ніхто. Сатіпі, та хто скривдила тебе, мертва. Хіба цього не достатньо? Собек помер – Собек, який виступав проти тебе словами, але не справами. О, Ісідо, не дай Яхмосові померти, врятуй його від мстивої ненависті Нофрет.

Імхотеп, замислено походжаючи покоєм, помітив доньку, і обличчя його проясніло від любові.

– Ходи сюди, Ренісенб, люба.

Вона підбігла, і батько обійняв її.

– О, батьку, що чути?

– Кажуть, ніби у Яхмоса є надія. А Собек… ти знаєш?

– Так, так. Ти не чув, як ми голосили?

– Він помер на світанку, – сказав Імхотеп. – Собек, мій гарний сильний хлопчик. – Голос його зірвався і затих.

– Ох, яка хвороблива жорстокість, хіба нічого не можна було вдіяти?

– Все, що можна зробити – зробили. Дали йому зілля для блювоти. Напоїли настоянками лікувальних трав. Застосували могутні амулети. Промовляли сильні заклинання. Все марно. Мерсу – досвідчений цілитель. Якщо вже він не зміг урятувати мого сина, на те була воля самих богів.

Голос цілителя підвищився в останньому вірші, а тоді він вийшов із покою, витираючи піт із чола.

– Ну? – нетерпляче підскочив до нього Імхотеп.

Цілитель серйозно промовив:

– З ласки Ісіди твій син житиме. Він слабкий, але загроза минула. Шкідливий вплив отрути почав слабшати.

Вже не так урочисто, він вів далі:

– Яхмосові пощастило вижити, бо він випив набагато менше вина. Він його повільно відпивав, а Собек вихилив одним ковтком.

Імхотеп зітхнув.

– Ото вам і різниця між ними. Яхмос скромний, обережний і повільний в усьому. Навіть коли їсть чи п’є. Собекові завжди подобалися широкі жести, щедрість, свобода, та, на жаль, він був необережний.

Потім батько різко додав:

– А вино точно було отруйне?

– Жодних сумнівів, Імхотепе. Мої помічники провели досліди – всі звірі, яким дали цього вина, майже одразу померли.

– Але я пив його годиною раніше, і зі мною все гаразд.

– Отже, тоді воно було ще не отруєне, отруту додали потім.

Імхотеп ударив долоню кулаком.

– Жодна жива душа, – чітко промовив він, – жодна жива душа не наважилася б отруїти моїх синів у моєму ж домі. Повторюю, жодна жива душа!

Мерсу трохи нахилив голову. Його обличчя стало загадковим.

– А це вже, Імхотепе, тобі видніше.

Імхотеп стояв, нервово чухаючи за вухом.

– Я хочу, щоб ти дещо почув, – відривчасто мовив він. Тоді сплеснув у долоні