Читати книгу - "Знак біди"

— Пане офіцере, нехай мені віддадуть її... Ну скрипку. Бо це ж моя, знаєте...

— Век! — гаркнув, мовби гарапником ляснув, офіцер.

Проклинаючи все на світі, Петрик назадгузь подавсь до комірчини й тихо причинив двері — біля віконця сповнена напруженої уваги стояла Степанида.

— Пропала скрипочка, — сказав Петрик. — І яка холера в них сталася?

«А, відай, кепське щось зробилося», — думав Петрик, почувши, як на подвір’ї пролунала команда, і у віконці стало видно, як німці почали шикуватись — лавою у дві шеренги, з гвинтівками в руках. Усі вишикувались — і фельдфебель, і Карло, на подвір’ї перед лавою зостався офіцер у підперезаній шинелі, а перед ним похнюплено стояв, опустивши руки, перехняблений кухар. Його біла куртка також була підперезана ременем із двома шкіряними підсумками. Угнувши голову, кухар понуро дивився перед собою у моріжок подвір’я і тільки коли офіцер щось сказав, підвів вузьке хворобливо-замкнуте обличчя і коротко промовив два слова. Тоді офіцер коротко, без розмаху ляпнув його по щоці. Німець хитнувся, але з місця не зійшов.

— Степанидо, Степанидо, гля, гля! — майже налякано загомонів од віконця Петрик. — От дива! У вухо його як свисне...

Степанида, проте, мерзлякувато куталася у ватянку і не встала із сінничка, а Петрик, як на якесь цікаве кіно, дивився крізь віконце на те, що відбувалося на подвір’ї. Солдати понуро мовчали, мовчав і злий кухар, що так само стояв у кінці шерегу, а офіцер, заклавши за спину руки в пальчатках, ходив перед лавою і щось говорив та й говорив уривчастим голосом. Скаже, помовчить, зробить три кроки, зупиниться, знову скаже й знов помовчить. Судячи з похмурого виразу солдатських облич, говорив він не дуже веселе — мабуть, шпетив чи що. Петрик утямив тільки, що там щось скоїлося і що завинив кухар. Загалом це було цікаво, але Петрик почав побоюватись, щоб те лихо не перекинулося й на нього зі Степанидою. Однак, мабуть, усе залежало від офіцера. Петрик уже чітко знав, що найбільший пан тут цей офіцер і що добра від нього чекати не випадає, а на зле він, судячи з усього, завжди готовий.

Та ось нотація на подвір’ї закінчилася, лава розсипалась, дехто став закурювати, решта полізла до брезентової будки машини. «Чи не заберуться зовсім?» — з надією подумав Петрик, але, мабуть, забиратись було ще рано. На подвір’ї ще залишалася сіра палатка, кухня, офіцер щось помахав руками перед фельдфебелем, і той раптом покотився до приступок. Серце Петрикові тьохнуло: чи не сюди, в комірчину?

Він не помилився. За мить двері комірчини широко розчинилися, і фельдфебель, наче цуцика, поманив його пальцем із порогу:

— Ком! Ком-ком...

— Я?

— Я, я, ти, — підтвердив фельдфебель.

Петрик трохи поправив шапку і пішов за ним надвір. Солдати вже сідали всі на машину — лізли один за одним через задній борт, офіцер стояв біля розчинених дверей кабіни. Крізь дірку в тинові фельдфебель проліз у город і, толочачи буряки на грядці, видрібцем подався на край городу обіч саду. Петрик непорозуміло шкандибав слідом.

— Клозет ніхт? — спитав фельдфебель, раптом зупиняючись.

— Кого? — не зрозумів Петрик.

— Клозет ніхт?

— Нема... А цей, коли щось треба, то...

Петрик хотів детальніше розтлумачити це делікатне питання, показати на хлів, що тепер пустував без потреби. Але фельдфебель не став його слухати, а коротенькими ногами відміряв три широкі кроки біля заростей порічок під плотом.

— Офіцерклозет! — оголосив він рішуче. — Драй час врем’я. Ферштейн? Понятньо?

— Та понятно, — не зовсім упевнено сказав Петрик.

Що ж, це було не найгірше — викопати їм клозет. Петрик навіть зрадів, що все вийшло так просто. А він уже думав... Він уже налякався, щоб оця ямка не стала його останньою ямкою. Хіба їм довго...

Він повернувся до хати й на дривітні витяг із-за дощок стару заіржавілу лопату. Такою копати не дуже вже зручно, але за три години, може, якось викопає. Треба викопати, бо дідько їх зна, що буде, коли не впораєшся.

Машина, почув він, уже загуркотіла мотором, мабуть, усі там посідали — Петрик, аби допевнитись, глянув із-за рогу дривітні. Так, подвір’я майже спустіло, машина, розгрібаючи величезними колесами землю на городі, розверталася під липою. Біля кухні залишився тільки Карло, і біля нього під тином улаштувалась чистити картоплю Степанида. «Ну, звісно, дали всім роботу», — подумав Петрик, помітивши перед жінкою півмішка картоплі, мабуть, набраної в сінях. Даленіючи, машина з гуркотом поповзла до дороги, і Петрик із лопатою вийшов на подвір’я, відчуваючи на душі чималу полегшу з того, що нарешті позбувся цієї навали. Тільки, мабуть, рано зрадів — поміж палаткою й вікнами хати стояв, з бундючною міною на обличчі, молодий німець із гвинтівкою, над якою стримів блискучий широкий багнет. Ну от, поставили вартового, здогадався Петрик, зразу повертаючись у свою звичну понурість. Звісно, радощів тепер не чекай, подумав він, йдучи через подвір’я в город, коли почув голос Карла:

— Фатер, ком!

Карло стояв біля кухні над якимсь величезним чаном. Коли Петрик підійшов ближче, кухар підняв трішки над чаном накривку, там було м’ясо. Звісно, Бобовчине. Вхопивши добрий шмат за уламок кістки, він підніс його спершу Степаниді. Втім, та гидливо покрутила головою.

— Не буду.

Тоді Карло обернувся до Петрика, і той узяв з його рук чималий кавалок із кісткою. Від м’яса йшов смачний і ситний запах, дуже захотілося їсти, але Степанида так уїдливо глянула на Петрика, що той знітився.

— Цей... Може, потім, пане Карло? Знаєте, краще, аби ви дали цеє... Прикурить.

— Куріт! — зрозумів Карло. — Я! Яволь.

І він дістав із кишені пачку цигарок, вони запалили по одній, Петрик жадібно затягнувся, і далі тримаючи в руці кавалок м’яса.

— Я цей... покладу. Ну, щоб потім, — показав він на м’ясо і на комірчину.

— Я, я, — погодився Карло.

Петрик швиденько рушив до сіней, але тут від палатки рішуче ступив вартовий.

— Хальт! Ферботен!

— Що?

— Хальт! Цурюк! — заявив він, спритно перегородивши шлях до порогу. Його молоде обличчя ураз стало камінним.

«От біда! — подумав Петрик. — Вже й до хати не пускають. Як же тоді жити?» Але й справді: не пускали вже й до комірчини. Петрик потоптався по подвір’ю, до нігтя досмалив Карлову цигарку. Карло, зиркаючи часом на