Читати книгу - "Зелений дім"

чи не було тут солдатів? Ні, не було, а чому ти про них розпитуєш, чи не прирізав когось? І Адріан Ньєвес: нічого страшного, хазяїне, я нікого не вбив, лише дезертирував, не міг жити, замкнутий у казармі, для мене немає ліпше, аніж жити на свіжому повітрі, мене звуть Ньєвес, і доки солдати мене не спіймали, я був лоцманом. Лоцманом? Ну то, напевне, добре знаєш тутешні місця, зможеш скерувати човен, куди завгодно і коли завгодно? А він: ясна річ, що зможу, хазяїне, я був лоцманом змалечку, але тепер заблукав, бо поплив у час повеней, щоб солдати мене не помітили. Чи можу я бути вам корисний? І хазяїн: так, залишайся на острові, я дам тобі роботу. Тут ти будеш у безпеці, ані солдати, ані жандарми ніколи сюди не дістануться. Це моя дружина, Лаліта, а мене звуть Фусією.

— У чім річ, друже? — спитав Хосефіно. — Не придурюйся.

— Я йду до Чунги, — ревнув Літума. — Йдете зі мною? Ні? Зрештою ви мені не потрібні.

Але брати Леон схопили його за руки. Літума не міг зрушити з місця, обличчя налилося кров’ю, на лобі виступив піт, очиці смутно оглядали кімнату.

— Для чого це, братику? — сказав Хосефіно. — Адже нам тут цілком добре. Заспокойся.

— Я хочу лише послухати арфіста зі срібними пальцями, — завив Літума. — І більше нічого, непереможні. Хильнемо собі по одній і повернемось, клянуся вам.

— Ти завжди був мужнім, друже. Не розклеюйся.

— Я зараз мужніший, ніж будь-коли, — пробелькотів Літума. — Але на серці тяжко.

— Спробуй поплакати, — сказав лагідно Мавпа. — Це допомагає, братику, не соромся.

Літума втупився перед себе, а його жовто-зелений костюм уже був забруднений землею та слиною. Вони деякий час сиділи мовчки, пили без тостів, до них долинали звуки тондеро й вальсів, повітря просякло запахом чічі та смаженого м’яса. Лампа, розмірено коливаючись, то збільшувала, то зменшувала чотири тіні, що падали на мати, а свічка у ніші вже догоряла, чадячи темним, звивистим димом, який зависав довкола гіпсової мадонни, немов довге волосся. Літума насилу підвівся, обтрусив одяг, озирнувся довкола непритомним поглядом і раптом засунув пальця в рот. А тоді блідий, під співчутливими поглядами приятелів, почав голосно блювати, здригаючись усім тілом. Потім сів на своє місце, витираючи хусткою обличчя, знесилений, з набряклими повіками, й курив тремтячою рукою цигарку.

— Мені вже краще, старий. Розповідай далі.

— Ми знаємо дуже мало, Літумо. Тобто не знаємо, як це трапилося. Коли тебе посадили, ми дали чосу. Оскільки були свідками, і нас могли схопити, вплутати у ту справу, — сам знаєш, що родина Семінаріо багата й має зв’язки. Я чкурнув до Сульяни, а твої двоюрідні брати — до Чулуканаса. Коли ми повернулися, вона вже покинула свій будиночок у Кастільї, і ніхто не знав, де вона живе.

— Отже, бідолашка залишилася сама, — прошепотів Літума. — Без мідяка, і до того ж вагітна.

— Щодо цього, брате, не переймайся, — сказав Хосефіно. — Вона не народила. Невдовзі ми довідалися, що вона вештається по шинках, а однієї ночі я зустрів її в «Ріо бар», вона була з якимось типом і вже не вагітна.

— І що ж вона зробила, коли побачила вас?

— Нічого, старий. Привіталася, немовби все гаразд. Згодом ми зустрічали її тут і там, і завжди вона була з кимось. Аж зрештою побачили її в Зеленому Домі.

Літума витер обличчя хустинкою, міцно затягнувся цигаркою й випустив хмару густого диму.

— Чому ви мені нічого не написали? — голос його ставав усе хрипкішим.

— Ти й так уже настраждався, сидячи у в’язниці, далеко від домівки. Навіщо нам було ще більше отруювати тобі життя? Людині, яка вже й так у знегоді, таких речей не повідомляють.

— Досить, братику, навіщо краяти собі серце, — мовив Хосе. — Змінимо тему.

З вуст Літуми спливала на шию тоненька нитка блискучої слини. Голова його важко й механічно похитувалася в лад тіням на матах. Хосефіно налив склянки. Почали пити знову, мовчки, доки свічка в ніші не загасла.

— Ми сидимо тут уже дві години, — сказав Хосе, вказуючи на свічник. — Саме на стільки вистачає гноту.

— Я так тішуся, що ти повернувся, братику, — розчулився Мавпа. — Ну, не роби такого обличчя, посміхайся, всі мангачі будуть щасливі, коли тебе побачать. Смійся, братику!

Він дошкандибав до Літуми, обійняв і почав вдивлятись у нього своїми великими, жвавими, блискучими очима, аж доки Літума поляскав його по голові й посміхнувся.

— О, це вже мені до вподоби, братику, — зрадів Хосе. — Хай живе Мангачерія, заспіваймо гімн!

Раптом усі троє почали пригадувати ті часи, коли вони були дітьми і перелазили через кам’яний мур Скарбницької школи, щоб скупатись у річці, або верхи на чужому віслюкові каталися піщаними шляхами, поміж гасієнд та плантацій бавовни, у напрямку Наріуала, де стояв карнавальний гамір, а яєчна шкаралупа та хлібні кульки падали на голови розлючених перехожих; вони, хлопчаки, не обминали й поліцейських, які не зважувалися лізти за ними на дахи та дерева, а в час полуденної спеки розігрували футбольні матчі, ганяючи ганчір’яного м’яча на неозорому стадіоні пустелі. Хосефіно слухав їх мовчки, погляд його був сповнений заздрощів. Згадували вони й про те, як мангачі ганили Літуму: ти що, справді завербувався до жандармерії? Зрадник, жовтий, — а брати Леон та Літума тоді сміялися. Відкоркували ще одну пляшку. Мовчазний Хосефіно й далі пускав кільця диму. Хосе посвистував, Мавпа притримував піско в роті, удавав, що жує, полоскав горлянку, кривлявся, — мовляв, мене не нудить і не пече, лише всередині тепло, одне слово — піско.

— Спокійно, непереможний, — сказав Хосефіно. — Куди летиш, тримайте його.

Брати Леон схопили Літуму на порозі, Хосе тримав його за руку, а Мавпа обіймав за поперек, люто трусив, але водночас умовляв плаксивим голосом:

— Навіщо, братику? Не ходи, серце кров’ю обіллється. Послухай мене, Літумо, братику.

Літума незграбно погладив Мавпу по щоці, посмикав його за хвилясте волосся, обережно відіпхнув і, хитаючись, вийшов. Вони подались за ним. На піску, під стінами своїх очеретяних халуп, спали просто зоряного неба мангачі, немовби якісь мурахи. Гульня в шинках була саме в розпалі. Мавпа наспівував крізь зуби, а коли чув арфу, махав рукою: такого арфіста, як дон Ансельмо, ніде не знайдеш. Вони з Літумою йшли попідруч попереду, зигзагом; коли з темряви долинало: «Обережно, не наступіть», вони хором відповідали: «Пробачте, сеньйоре», «Тисячу разів перепрошуємо, сеньйоро».

— Ну й наплів ти йому, як у кіно, — озвався Хосе.

— Але він повірив, — сказав Хосефіно. — Нічого іншого йому на думку не спало. А ви не допомогли мені, навіть слова не сказали.

— Шкода,