Читати книгу - "Зелений дім"

— У Ясілі — море як море, глибоке, там справжні хвилі, — сказав Літума. — А в Пайті море — це озерце, навіть Мараньйон страшніший, ніж воно. В неділю виберемося до Ясіли, братику.

— Поведемо його до Феліпе, — запропонував Хосефіно. — Маю гроші, ставлю випивку. Ми не можемо відпустити його, Хосе.

Проспект Санчеса Серро був порожній, в олійному світлі ліхтарів із дзижчанням кружляли комахи. Мавпа сів на землю, щоб зав’язати на черевиках шнурки. Хосефіно підійшов до Літуми:

— Дивися, старий, у Феліпе відчинено. Скільки спогадів пов’язано з тим шинком! Ходімо, дозволь мені пригостити тебе.

Літума вивільнився з його обіймів і мовив, не дивлячись на нього:

— Потім, старий, коли будемо повертатися. А зараз — до Зеленого Дому. Там також сила спогадів, більше, ніж будь-де. Правда, непереможні?

Проходячи повз «Три зірки», Хосефіно зробив ще одну спробу. Він кинувся у бік прочинених дверей, вигукуючи:

— Ось нарешті місце, де можна втамувати спрагу. Ходімте, друзі, я ставлю!

Але Літума байдуже ішов собі далі.

— Що будемо робити, Хосе?

— А що ми можемо зробити, старий. Ходімо до нашої Чунги, до Чунгіти.

Частина II

Моторний човен, гуркочучи, підпливає до пристані, і Хуліо Реатегі зістрибує на землю. Підіймається у бік площі Санта-Марія де Ньєви, — жандарм кидає палицю, собака хапає її на льоту, несе в зубах господареві, — а коли підходить до капіронів, група людей саме покидає дім губернатора. Хуліо Реатегі привітно махає їм рукою, і вони дивляться на нього, жваво біжать назустріч, — що за радість, що за несподіванка! Хуліо Реатегі потискує руку Фабіо Куесті, — чому ви не попередили про свій приїзд? — Мануелю Агілі, — ми вам цього не пробачимо, — Педро Ескабіно, — ми б приготувалися до зустрічі з вами, — Аревало Бенсасу, — на скільки днів залишитеся цього разу, доне Хуліо? Жодного дня не маю вільного, заїхав до вас на хвилинку і зараз попливу далі, адже ви самі знаєте, яке в мене життя. Він заходить до будинку губернатора, дон Фабіо відкорковує кілька пляшок пива, вони здіймають склянки, — чи у Ньєві все гаразд, а в Ікітосі, чи є якісь проблеми з дикунами? У двері й вікна будинку зазирають агваруни, широколиці, вилицюваті, з холодними поглядами. Пізніше Хуліо Реатегі й Фабіо Куеста виходять на площу, — жандарм усе ще бавиться з собакою, — підіймаються схилом до місії, зі всіх будинків їх проводжають зацікавленими поглядами, — ой доне Фабіо, ці жінки, лихо з ними, — а дон Фабіо: навіщо ж тоді друзі, доне Хуліо? Варто було написати мені кілька рядків, і я б усе влаштував. Але, доне Фабіо, лист ішов би цілий місяць, а кого б упродовж цього часу гризла сеньйора Реатегі? Вони підходять до головної будівлі й не встигають постукати, як двері відчиняються. Як життя-буття, мати Гризельдо, — засмальцьований фартух, сутана, — погляньте, хто прийшов, — розпашіле обличчя, — невже не впізнаєте мене? Та це сеньйор Реатегі, — легенький зойк, — будьте ласкаві, — гостинний жест, — прошу, доне Хуліо, як приємно. А він: та мене б і не здивувало, якби ви, мати, мене не впізнали, я ж виглядаю не найкращим чином. Шкутильгаючи і невпинно говорячи, мати Гризельда веде їх затіненим коридором, прочиняє двері, вказує на брезентові стільці, — ото приємна несподіванка для матері ігумені, і хоч би як ви, сеньйоре, квапилися, неодмінно мусите, доне Хуліо, побувати в каплиці, побачити, як багато сталося змін, мати зараз прийде. На письмовому столі — розп’яття і лампа, на підлозі — килимок з чамбіри, а на стіні — образ мадонни; крізь вікно вливається урочисте, сліпуче сонячне полум’я, лиже стелю. І Хуліо Реатегі: кожен раз, коли я приходжу в церкву чи монастир, мене охоплює дивне почуття, доне Фабіо, душа, смерть, ті самі роздуми, які так непокоять замолоду. Мені буває так само, доне Хуліо, після відвідин черниць я виходжу, сповнений високих дум. Можливо, в глибині душі ми з ним трошки містики, доне Фабіо? Я також думав про це, — дон Фабіо гладить себе по лисині, — дуже дотепно — трошки містики. І Хуліо Реатегі: сеньйора Реатегі потішилась би, коли б нас почула, вона завжди каже: Хуліо, ти потрапиш до пекла за єресь. До речі, минулого року я врешті виконав її бажання, ми поїхали у листопаді до Ліми. На хресний хід? Так, вославу господа нашого чудотворця. І дон Фабіо: я бачив фотографії, але бути там присутнім, певно, набагато цікавіше. А чи правда, що всі негри одягалися в бузкове вбрання? Так, і самбо також, і чоло, і білі, пів-Ліми ходило в бузковому, це щось страшне, доне Фабіо, три дні у такій тісноті — не жарти, жахлива штовханина й сморід, а сеньйора Реатегі хотіла, щоб і я одяг чернече вбрання, але на це я не згодився. Із саду в приміщення вриваються голоси, сміх, тупіт, і обидва дивляться у бік вікон: гамір, біганина. Напевне, зараз у дівчаток перерва, мабуть, багато їх, судячи з галасу, сотня. А дон Фабіо: ні, близько двадцяти. В неділю був парад, і вони співали гімн, доне Хуліо, чистою іспанською мовою, як бог заповів. Немає сумніву, що вам, доне Фабіо, подобається в Санта-Марія де Ньєві, ви ж з такою гордістю розповідаєте про тутешнє життя. Значить, бути губернатором краще, ніж адміністратором готелю? Та коли б ви залишилися там, в Ікітосі, то мали б зараз краще становище, доне Фабіо, тобто в матеріальному розумінні. І дон Фабіо: я вже старий і, хоча важко в це повірити, не користолюбний. Пам’ятаєте, як ви казали, що я й місяця в Санта-Марія де Ньєві не витримаю? Але ж бачите, доне Хуліо, що витримав, а з божою допомогою ніколи звідси не поїду. І Хуліо Реатегі: чому ви так домагалися цього призначення, не можу зрозуміти, чому так прагнули зайняти моє місце, доне Фабіо, чого ви шукали? А дон Фабіо: людської, прошу не сміятися, поваги, бо мої останні роки в Ікітосі були суцільною смугою прикрощів, доне Хуліо, ніхто навіть не уявляє, яких принижень і знущань я зазнав; доки ви, доне Хуліо, не дали мені роботу в готелі, я жив з милостині. Та не сумуйте, доне Фабіо, тут, у Ньєві, вас усі дуже люблять, хіба ви не досягли того, про що мріяли? Так, мене поважають, щоправда, заробіток маю невеликий, але вкупі з тим, що я отримую від вас, сеньйоре Реатегі, вистачає на спокійне життя, і за