Читати книгу - "Зелений дім"

Крім, постійних мешканок, за часів найбільшого розквіту Зеленого Дому там гостювала Анхеліка Мерседес, молода мангачка, яка успадкувала від матері мистецтво готувати їжу. Разом з нею дон Ансельмо ходив на ринок і до крамниць, щоб замовити провіант і напої: крамарі та перекупки гнулися перед ними в поклонах, як очерет під вітром. Козенята, кролики, поросята і ягнята, яких Анхеліка Мерседес готувала, додаючи зілля та корінці, стали також однією з принад Зеленого Дому, і декотрі діди присягалися: «Йдемо туди лише тому, щоб скуштувати тих пречудових страв».

Навколо Зеленого Дому повсякчас роїлися волоцюги, жебраки, дрібні торговці, продавщиці овочів, які обсідали тих, хто виходив і входив. Міські діти втікали поночі з дому і, ховаючись за кущами, підглядали за відвідувачами, дослухалися до музики та сміху. Декотрі, дряпаючи собі руки й ноги, видиралися на мур і жадібно зазирали у вікна. Одного дня (це було свято) отець Гарсія став у пустелі, власноручно затримуючи відвідувачів і переконуючи їх, щоб вони повернулися до міста й опам’яталися. Але всі вигадували якісь відмовки: у одного була ділова зустріч, інший хотів залити горе — душа горіла, ще інший побився об заклад, а це для нього — справа честі. Деякі, дражнячись, запрошували отця Гарсію піти разом з ними, хтось навіть образився і витягнув револьвер.

У П’юрі виникли нові легенди про дона Ансельмо. Одні городяни казали, що він таємно виїжджав до Ліми, де тримав накопичені гроші й скуповував нерухоме майно. На думку інших, він був лише прикриттям для цілого підприємства, яким керували префект, міський голова та поміщики. Народна уява розписувала минуле дона Ансельмо яскравими фарбами, і щодня до цього додавалися або нові звитяги, або криваві злочини. Старі мангачі з цілковитою впевненістю впізнавали у ньому парубка, який багато років тому розбишачив у передмістях, інші стверджували: «То утікач з каторги, колишній бандит, опальний політик». Лише отець Гарсія мав відвагу твердити: «Від нього тхне сіркою».

На світанку вони прокидаються, щоб плисти далі, сходять яром, а човна нема. Починають його шукати, Адріан Ньєвес з одного боку, з другого капрал Роберто Дельгадо й служник, аж раптом — вереск, град каміння, голі дикуни, і ось агваруни оточують капрала, б’ють його палицями, як і служника, а зараз помітили і його, біжать навперейми, — чорт забирай, Адріане Ньєвес, настав твій час, — і він кидається у воду, а вона холодна, швидка, темна, — не вистромлюй голови, швидше вглиб, нехай тебе підхопить течія, — стріли? — нехай тебе несе якнайдалі, — кулі, каміння? — чорт забирай, легені прагнуть повітря, голова паморочиться, крутиться, як дзига, не схопили б корчі. Він випірнає, ще видно Уракусу, а в ярі — зелений мундир, там дикуни лупцюють капрала, — сам винний, я застерігав його, а служник де? Втік чи вбили? Він пливе вниз за течією, тримаючись за колоду, і пізніше, коли видирається на правий берег, відчуває, що все тіло болить. Одразу ж засинає на плесі, але згодом прокидається, бо його кусає скорпіон. Він змушений розпалити багаття й потримати над ним руку, — так, нехай випарується отрута, хоч і пече страшенно. Висмоктує кров з ранки, спльовує, полоще рот, — з тими скорпіонами ніколи не знаєш, чим закінчиться, чорт забирай. Потім іде крізь сельву, дикунів немає, але краще податися на Сантьяго, бо ще схопить його якийсь патруль і відвезе до гарнізону Борха. Нема сенсу також повертатися до себе у селище — там схоплять його завтра чи післязавтра, а тепер потрібно якнайшвидше змайструвати пліт. Це забере багато часу, — от, якби ти мав мачете, Адріане Ньєвес, — руки втомилися, бракує сили, щоб звалити міцні дерева. Він вибирає три засохлі, поточені хробаками, такі, що валяться від першого поштовху, зв’язує їх ліанами, виламує дві тички — одну про запас. Зараз ні в якому разі не можна випливати на бистрину, він шукає проток і заводей, щоб дістатися на інший бік, це не важко, тут довкруж сама лише вода. Тільки ж як орієнтуватись, йому невідомі ці високі береги, рівень води значно збільшився, чи допливе він так до Сантьяго, — ще один тиждень, Адріане Ньєвес, ти хороший лоцман, воруши носом, нюх тебе не підведе, це правильний напрямок, і так тримати, старий. Але куди ж його зараз несе, протока немовби звивається у коло, він пливе у темряві, ліс густий, сонце ледве сюди досягає, пахне гнилим деревом, багном і до того ж стільки кажанів, руки втомилися, болять, горло захрипло від криків, якими він одганяє кажанів, легко сказати — ще тиждень. Ні вперед, ні назад, ані повернутися до Мараньйону, ані доплисти до Сантьяго, течія несе його невідомо куди, тіло знемагає від утоми, а на додачу день і ніч періщить дощ. Та зрештою протока закінчується, і видніється маленьке озерце з берегами, зарослими терном, небо темніє. Він ночує на острівці, а прокинувшись, жує якусь гірку траву, пливе далі і лише через два дні вбиває палицею худого тапіра. Їсть напівсире м’ясо. М’язи не спроможні вже тримати навіть тички, москіти жалять його досхочу, шкіра горить, ноги, немов у капітана Кіроги, про якого розповідав капрал. Що з ним могло статися, чи відпустили його уракуси? Вони були розлючені, може, й забили на місці. Мабуть, треба було вернутися до гарнізону Борха, краще бути солдатом, ніж покійником, шкода здихати в сельві з голоду чи від лихоманки. Він лежить долілиць на плоту, й так триває кілька днів, доки затока закінчується і його виносить у величезну заплаву, — яке велике озеро, але це неможливо, невже озеро Рімаче? Він не міг заплисти так далеко. А посередині острів, над урвищем — стіна дерев лупун. Не підводячись, відпихується тичкою, і поміж деревами, вкритими потворними наростами, виростають голі постаті, — чорт забирай, може, це агваруни, рятуйте, чи вдасться мені з ними домовитися? Він привітно махає руками, а вони кричать, підстрибують, вказують на нього пальцями, і, підпливаючи ближче, він бачить християнина та християнку, які чекають на нього. Аж голова йде обертом, хазяїне, як приємно побачити християнина, ви врятували мені життя, хазяїне, я вважав, що це вже кінець, — а той сміється, ще раз дає йому напитись, і він відчуває солодкий, терпкий присмак анісової горілки. Позаду хазяїна стоїть молода християнка, в неї красиве обличчя, гарне довге волосся, і йому здається, що він спить, — сеньйоро, ви теж мене врятували, бог вам віддячить. Коли він прокидається, вони ще стоять над ним, а хазяїн: нарешті, ти проспав цілий день, як ти себе почуваєш? І Адріан Ньєвес: дуже добре, хазяїне, та