Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Це правда? — Жинь не могла не запитати.

Він знову знизав плечима.

— Не маю й найменшого уявлення.

Жинь не надумала, що на це відповісти, а Дзян не став заглиб­люватися в деталі.

— То розкажи мені про свій курс, — заговорив Дзян трохи згодом. — Такий же натовп титулованих шмаркачів?

— Я не дуже близько знайома з ними, — визнала Жинь. — Вони всі… Я маю на увазі…

— Розумніші? Краще підготовлені? Важливіші за тебе?

— Неджа — син Воєначальника Дракона, — вирвалося в Жинь. — Як мені з ним конкурувати? Венчин батько — міністр фінансів. Батько Кітая — міністр оборони чи хтось такий. Родина Нян — лікарі Воєначальника Зайця.

Дзян пхикнув.

— Типово.

— Типово?

— Сінеґард любить збирати якомога більше нащадків Воєначальників. Тримати їх під пильним наглядом Імперії.

— Навіщо?

— Важелі впливу. Навіювання певних ідей. Це покоління Воєначальників занадто ненавидить одне одного, аби співпрацювати заради справи національної ваги, а імперська бюрократія має надто обмежену владу на місцях, щоб змусити їх до цього. Лишень поглянь на стан імперського військового флоту.

— А в нас є військовий флот? — запитала Жинь.

— Ото ж бо й воно, — пхикнув Дзян. — А раніше був. Хай там як, Дадзі сподівається, що Сінеґард викує покоління лідерів, які подобатимуться одне одному або ще краще — коритимуться трону.

— Тоді в моєму випадку вона вцілила в яблучко, — пробурмотіла Жинь.

Дзян осяяв її кривою посмішкою.

— А ти не хочеш бути гарним солдатом для Імперії?

— Хочу, — квапливо відповіла Жинь. — Просто сумніваюся, що подобаюся більшості однокурсників. Або колись подобатимуся.

— Це тому, що ти смагляве мале сільське щеня, яке не вимовляє р, — весело промовив Дзян. Він звернув у вузький провулок. — Нам сюди.

Дзян привів її в район м’ясників із загромадженими, заюрбленими вулицями, на яких задушливо пахло кров’ю. Поки вони йшли, Жинь затисла рот і прикрила рукою ніс. М’ясні лавки вишикувалися вулицею, побудовані так близько, що майже налазили одна на одну нерівними рядами, немовби криві зуби. Через двадцять хвилин поворотів і кружлянь вони зупинилися біля невеликої халупи наприкінці кварталу. Дзян тричі постукав у недолугі дерев’яні двері.

— Що там таке? — проскреготів голос ізсередини.

Жинь підскочила.

— Це я, — відповів Дзян, аніскілечки не збентежившись. — Наймиліша тобі людина в цілому світі.

Зсередини почувся металевий дзенькіт. За мить двері відчинила висохла тендітна пані в пурпуровому халаті. Вона привіталася з Дзяном, коротко кивнувши, а на Жинь глянула з недовірою.

— Це вдова Маюн, — сказав Дзян. — Вона дещо мені продає.

— Наркотики, — пояснила вдова Маюн. — Я постачаю йому наркотики.

— Вона хотіла сказати женьшень, корінці й усяке таке, — промовив Дзян. — Для здоров’я.

Вдова Маюн скривилася. Жинь зачаровано спостерігала за розмовою.

— У вдови Маюн проблема, — радісно продовжив Дзян.

Вдова Маюн прочистила горло і сплюнула густу грудку мокротиння в бруд поруч із тим місцем, де стояв Дзян.

— Нема в мене проблеми. Ти сам її вигадав з невідомих мені причин.

— Коротше кажучи, — сказав Дзян, так само ідилічно всміхаючись, — вдова Маюн люб’язно дозволила тобі допомогти їй розв’язати цю проблему. Мадам, принесете звіра?

Вдова Маюн зникла в крамниці. Дзян жестом показав Жинь іти за ним усередину. Жинь почула гучний вереск з-за стіни. Через декілька секунд вдова Маюн повернулася, тримаючи в руках тварину, яка щосили намагалася вирватися. Жінка поклала її на прилавок перед ними.

— Ось порося, — сказав Дзян.

— Це порося, — погодилася Жинь.

Порося було крихітне, завдовжки не більше за передпліччя Жинь. Шкіра в чорних та рожевих плямах. Рило вигиналося так, немовби порося всміхалося. Воно було на диво милим. Жинь почухала його за вухами, і воно лагідно обнюхало їй руку.

— Я назвав його Суньдзи.

Здавалося, що вдові Маюн кортіло якнайшвидше здихатися Дзяна.

Дзян квапливо пояснив:

— Вдові Маюн треба щодня поїти Суньдзи. Проблема в тому, що Суньдзи потрібна дуже особлива вода.

— Суньдзи може напитися й зі стічної канави, нічого йому не зробиться, — відказала вдова Маюн. — Ти просто вигадуєш усе це для тренування.

— Ми можемо просто зробити все так, як домовлялися? — наполегливо спитав Дзян. Уперше Жинь побачила, що хтось по-справжньому його дістав. — Ти псуєш весь настрій.

— І часто ти таке вигадуєш? — поцікавилася вдова Маюн.

Дзян пхикнув, вражений, і поплескав Жинь по спині.

— Ситуація така. Вдові Маюн потрібно, щоб Суньдзи пив цю дуже особливу воду. На щастя, таку свіжу, кришталево чисту воду можна знайти в потічку на вершині гори. Суть у тому, що Суньдзи треба підняти на цю гору. Ось це вже твоя справа.

— Та ви жартуєте, — обурилася Жинь.

Дзян засяяв.

— Щодня ти бігтимеш у місто, щоб навідатися до вдови Маюн. Ти нестимеш це обожнюване поросятко на гору й даватимеш йому напитися. А потім нестимеш назад і повертатимешся до Академії. Зрозуміла?

— Це двогодинна мандрівка на гору й назад!

— Це зараз двогодинна мандрівка, — радісно промовив Дзян. — Вона стане довшою, щойно малюк почне рости.

— Але в мене заняття, — заперечила дівчина.

— Тоді раніше вставай, — сказав Дзян. — І вранці в тебе наче немає занять із бою? Не забула? Когось же наче вигнали?

— Але…

— Хтось, — протягнув Дзян, — не надто й прагне лишитися в Сінеґарді.

Вдова Маюн голосно пхикнула.

Насупившись, Жинь узяла порося Суньдзи на руки і спробувала не морщити носа від запаху.

— Думаю, бачитимемося ми часто, — пробурчала вона.

Суньдзи вигнувся та обнюхував згин її руки.

Наступні чотири місяці Жинь щодня вставала до сходу сонця, чимдуж бігла з гори вниз, а потім до м’ясного кварталу, щоб забрати Суньдзи. Далі дівчина прив’язувала порося собі на спину й бігла на гору. Вона довго піднімалася, обходячи Сінеґард, щоб однокурсники не побачили, як вона біжить із верескливим поросям.

Вона часто спізнювалася на медицину.

— Де в біса тебе носить? І чому від тебе тхне свиньми? — Кітай скривився, щойно вона ковзнула на сусіднє з ним сидіння.

— Я носила свиню на гору, — сказала вона. — Корюся примхам навіженого. Шукаю вихід.

Це був відчайдушний учинок, але для Жинь і настали відчайдушні часи. Щоб зберегти місце в Сінеґарді, тепер вона могла розраховувати лише на тутешнього божевільного. Повертаючись із м’ясної крамниці вдови Маюн, Жинь почала сідати на задні парти, щоб ніхто не внюхав від неї смороду Суньдзи. Але всі обминали її, і Жинь не була певна, що від того виходить якась користь.

Дзян не лише змушував її носити свиню. З приголомшливою постійністю він щодня чекав на неї в саду в зазначений час.

— Знаєш, бойові мистецтва, засновані на тваринних принципах, були створені не для бою, — сказав Дзян. — Спершу їх створили для уславлення здоров’я та довголіття. «Витівки п’ятьох звірів», — він підняв сувій Їньмена, який Жинь так довго шукала, — це насправді система вправ для покращення циркуляції крові та відстрочення турбот старечого віку. Так було доти, доки ці форми не адаптували для бою.

— То навіщо мені їх учити?

— Бо у своєму курсі Дзюнь абсолютно нехтує «Витівками». Дзюнь учить спрощеної версії