Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

Він поставив пляшку на те місце, де вона стояла, відломив кусень хліба і сховав його у кишеню разом із сиром і двома шматками м'яса.

Не зводячи очей і бродяг, він позадкував до дверей, відкинув дошку, вискочив з під валу, збіг східцями на вулицю і кинувся бігти.

Йому було трохи соромно; адже він забрав у цих бідолах частину їхніх харчів.

«Але що я мав діяти! Чи міг я не скористатися з такої нагоди? Адже я на війні. Вони ж — ні. Виходить, що в ім'я війни мені все дозволено?»

Тільки тепер він почув, який тупіт знімає. Він уповільнив ходу, щоб трохи перепочити. Зараз не час привертати до себе увагу. Якийсь час він ішов, уважно роздивляючись навколо, потім трохи заспокоївся і знову повернувся до своїх думок.

«Я ніколи не хотів війни, мені її нав'язали. В усякому разі моя боротьба, моя війна справедлива. Я таки щось захищаю. Свободу, людську гідність, свою батьківщину».

Він зупинився на роздоріжжі, на мить завагався, потів рушив прямо.

Тепер він ішов обережніше, тулячись до стін, зазираючи в темні пащі підворіть, часто зупинявся і прислухався.

На вулицях не було нікого, навіть коти і ті кудись щезли. Місяць кидав на тротуари велетенські тіні.

Сергій згадав, що забув глянути, котра година. Чверть на дванадцяту!

«Хотів би я знати, чи є тут комендантська година? А якщо є, то цікаво, коли?»

Він досяг майдану, в центрі якого височіла велика споруда з скляним дахом, Серце його радісно стрепенулося. Отут вранці він стрибнув із краденим хлібом в грузовик. Тепер він уже знайде дорогу до свого сараю! Сергій невимовно зрадів.

— Стонадцять відьм, тепер наб'єш пузо, чорта лисого, ну й мерзотник, скажу тобі! Глянь, яка падлюка!

— Та не хвилюйся так, Жежене, вистачить і нам. Не псуй собі нервів.

При тьмяному світлі свічки двоє бродяг готувалися трапезувати. Вони й не подумали кинутися слідом за дивним грабіжником, бо розуміли, як небезпечно в таку годину з'являтися на вулицях.

— Вистачить, аякже, дідька лисого! Аж печінка заболіла, хай йому грець. Він же, свиня така, аж півпляшки видудлив. Та це ж чума якась іродова, а ти кажеш…

Малий Жежен розмовляв хрипко, але коли сердився, то голос його ставав пронизливим. Слова він вимовляв протяжно і трохи співуче, як усі тьєрці. Довготелесий говорив повагом, і його характерна вимова виказувала в ньому уродженця округи Сент-Уен.

— Та годі тобі рюмсати, цей хлопець, безперечно, голодний, як пес. А, крім того, у мене є чим закропить душу, є добра ковбаса і буханець.

Жежен роззявив рот.

— Ти не глузуєш з мене, Арсене? Я ж добре знаю, що було в торбині.

Проте очі його радісно блищали.

Знизавши плечима, Арсен зліз із лави, на якій сидів верхи обличчям до Жежена, і подибав углиб підвалу. Там він нахилився, понишпорив за кошиком з порожніми пляшками і витяг солідну, оббиту залізом скриньку.

Жежен, мов зачарований, мовчки дивився на свого товариша, уважно стежачи за кожним його рухом. В очах його світився захват; він був схожий на малу дитину, яку почастували цукеркою. Брезкле обличчя гульвіси і п'яниці розпливлося в радісній посмішці.

Арсен відсунув трохи залишки їжі, поставив скриньку, зручно вмостився на лаві стримано сказав:

— Відкрий.

Погляд його потеплішав, а в голосі звучав тріумф.

Жежен відкрив скриньку, побожно вийняв літр вина, велику ковбасу і розламану навпіл хлібину.

— Слухай, чому ти нічого не сказав про це?

Арсен зареготав.

— Еге, голубе, та ти зразу б усе пожер. А я, як бачиш, передбачливий. То що, правильно я зробив, ненажеро?

Жежен ухилився од відповіді.

— Де ти все це дістав?

Арсен відповів не зразу. Він вийняв із засмальцьованої кишені свого старенького пальта складаний ніж, взяв його за кільце і натиснув пружину. Блискуче лезо, клацнувши, вискочило з ручки. Кілька секунд він мовчки дивився на зброю, що лежала на його широкій долоні. Ніж скидався на якусь підступну і жорстоку істоту, яка дуже хотіла прислужитися своєму хазяїну.

Це було єдине багатство Арсена. Він узяв ніж за лезо і коротким точним рухом встромив його в хліб.

— Питаєш, де я поцупив жратву? Це моя маленька таємниця, череваню. А ти, як питати, краще покуштуй все це. Ну, будьмо здорові!

Їли вони мовчки й довго, час від часу по черзі припадаючи до пляшки, Передаючи ЇЇ один одному, вони щоразу витирали долонею шийку.

— Це ще нічого не значить, — раптом мовив Жежен, ніби продовжуючи щойно почату розмову. — Коли б не отой поганець, було б що врубать і на ранок. Хай йому чорт, тепер так важко все діставати!..

Він скрушно похитав головою, засмучений такою несправедливістю, і зітхнув:

— Що за часи!

Старанно скручуючи цигарку, щоб не впало ані крихти тютюну, Арсен зауважив:

— Та замовкни вже, не дратуй мене своЇм базіканням. Можна подумати, що він голодує. Поглянь на себе, роз'ївся, як той минь! Не знаю, куди ти пхаєш усе це? Жереш, наче три дні землю копав, або щойно вийшов з тюряги.

— Тебе послухати, так і справді повіриш, ніби я п'ю і їм мов той слон. А насправді — так, вряди-годи, як є настрій і є що.

— А ти не виняток. Більшість франскайців — ненажери.

— Так я й знав, ти ще скажи про кризу патріотизму.

Арсен втупив у Жежена важкий погляд. Цього разу в його очах жеврів злий вогник. Він лише коротко кинув: