Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

Сточені і зогнилі двері висіли на відірваних завісах; східці, що вели на перший поверх, були зруйновані, і незважаючи на лютий мороз, зсередини тхнуло селітрою і купоросом. Вся ця будівля, наче іграшковий дім, ледве трималася. Здавалось, досить необережного поштовху, щоб розвалити всю хистку споруду.

Задоволений, що уникнув на вулиці зустрічі з патрулями, Сергій Ворогін, обережно, крадькома прослизнув у підвал.

«Цікаво, о котрій годині вимикають світло в цьому місті? Об одинадцятій? Опівночі? Напевне, світломаскування тут обов'язкове». Відпочивши, він міг би вночі рушити далі і спробувати знайти свій сарай. Проте він не наважувався вийти з цього барлогу; він боявся знову опинитися віч на-віч з люттю і страхом, з холодним камінням безлюдних вулиць, боявся йти в загрозливу невідомість цього міста, що спить під чоботом чужинців.

«В моєму становищі я не маю права дозволити собі перепочинок. Перепочити — значить знову замислитися над такими речами, про які краще не думати зовсім; значить відчинити двері бажанню і страху, бажанню будь-що продовжити зупинку і страху перед боротьбою».

Він підвівся і, щоб розім'яти затерпле тіло, зробив кілька кроків, давлячи ногами штукатурку. В кишені він намацав зачерствілий шматок хліба, видобув його і почав зосереджено жувати.

Потім сів на лаву, тримаючи змерзлі руки в кишенях, і замислився.

Що робити?

Цілий день йому ввижалось, що кожен зустрічний з підозрою дивиться на його одяг і про все здогадується; хотілося знову знайти самого себе, уникнути всіх цих поглядів, які, здавалось, ховали в собі погрозу. Але тепер він дорого б дав, щоб на вулиці знову, як удень, панували рух і пожвавлення. А зараз туди й потикатись нічого, це було б чистісіньке безумство.

«Коли б я щасливо вирвався із пекла, то зміг би написати книгу про свої переживання. Вчора мені здалося, що я вже торкнувся глибин страждання. Сьогодні я мучуся і хочу, щоб скоріше настав день. А минулої ночі він мені здавався таким ненадійним захистком; цього ж вечора я чекаю на нього, як на берег порятунку».

Сергій зітхнув. Хліб він з'їв до крихти. «Я живу миттю, хвилиною, і мої прагнення й бажання насправді не сягають далі кількох годин: приміром, знайти чогось поїсти, заховати тіло поліцая, скоріше втекти від місця вбивства, розшукати свій курник».

Його затрусило, він хитнув головою, наче відганяючи набридлі думки, і зробив кілька кроків вперед і назад, намагаючись зігрітись. Під стіною, в блідому світлі, яке цідилось з душника, тьмяно блищала велика замерзла калюжа.

Справді, що робити? Думка про той сарай будила згадки про «Ідилію Зігфріда». Він спробував уявити собі людей, які живуть з чудовому теплому будинку, звідки тоді лунала музика, і можуть спокійно слухати Вагнера. Він відігнав спокусу, та нараз перед очима виникла його власна домівка, і він побачив свою дружину, що сиділа на ведмедячій шкурі з книжкою на колінах. У напівпричинені двері кімнати було видно маленького Альошку в старомодній дерев’яній колисці, а сам він сидів за роялем і, граючи, дивився, як за вікном падає сніг.

І навіть ідучи нескінченними вулицями цього чужого міста, він весь час думав про дружину й сина. Ніжна й хвилююча згадка, чітка і яскрава, заполонила його. Він ледве терпів втому в ногах, нудьгу, свою скорботу і свої надії, наче глухий зубний біль. © http://kompas.co.ua

Він пошукав очима лаву, бо вже не міг більше стояти, рушив до неї, та нараз зупинився. Він почує, як вулицею хтось ішов, і прислухався. Кроки завмерли перед самим будинком. Повільно він витяг свій «люгер» і зняв запобіжник. Куля вже була в стволі.

«Їх двоє», подумав він і почув, як хтось важко йде східцями вниз. Обережно, стараючись не знімати шуму, він позадкував углиб підвалу й присів за розваленою пічкою. У дверях з явилися дві чорні тіні, і в підвал нерішуче зайшли двоє — довготелесий і приземкуватий.

Довготелесий, що, здавалось, був вожаком, невдоволено сказав кілька слів приземкуватому. Той поклав на землю торбину, яку ніс у витягнутій руці. Сівши, він розкрив її і, лаючись, почав порпатися всередині. Високий перехилився через кошики з пляшками, витяг ганчірку й затулив нею душника.

В той час, коли його товариш чимраз лютіше лаявся, шукаючи щось у торбині, високий взяв важку дерев'яну дошку, притулену до стіни, і закрив нею вхід до підвалу. Нарешті низенький підвівся, тримаючи в руці якісь речі.

Сергій Ворогін підняв зброю, обережно вибрав зручну позицію, щоб у разі чого можна було швидко скочити на ноги. Власне, він не боявся. Та й взагалі, що таке страх? Буває два види страху. Перш за все, коли ясно усвідомлюєш небезпеку і мобілізуєш для захисту всі свої сили; інша річ, коли страх викликає смертельне заціпеніння і гальмує всі рефлекси.

Цього разу він був спокійний, навіть коли й боявся. Він діяв чітко й свідомо, і був готовий випередити незнайомців.

Низенький в цей час знайшов на долівці і поставив на лаву порожню пляшку, потім встромив у неї якийсь предмет. Свічка? Так, це й справді була свічка, її він засвітив з допомогою кресала. Високий з іронічною посмішкою поглянув, як той мудрує із своїм причандаллям, в свою чергу поліз у торбину й витяг звідти хлібину, порізане м'ясо, пів головки сиру, шматок пирога і літр вина. Він розклав усі ці делікатеси довкола свічки й сів разом з товаришем верхи на лаву.

Сергію Ворогіну одразу ж чомусь пригадалась п'єса Толстого. Ота злиденність і скнарість. Тепер він просто не знав, що йому робити.

Несподівано корчі боляче скрутили йому затерплі литки. Він ворухнувся, втратив рівновагу і, похитнувшись, зачепив пічку стволом револьвера.

Обидва незнайомці сполохано скочили на ноги, вирячивши очі і злякано вдивляючись у темряву.

Сергій Ворогін підвівся і, наставивши зброю, зробив крок уперед. Цей несподіваний випадок вирішив справу. Тепер у нього не було іншого виходу.

Сергій Ворогін недвозначно зробив жест револьвером. Незнайомці зрозуміли, позадкували і притулилися до стіни.

Тоді він схопив