Читати книгу - "Смак заборони"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Раніше, ніж завжди, з’явилася Тетяна. Хоча вона була й без бісівського супроводу, мені все одно стало якось спокійніше.
Ми верещали та обіймалися, скочуючись зі слизького, порослого брунатними водоростями каменя, майже як на гірці. Солона прозора хвиля зачерпує мене, тягне кудись, а поруч рудою рибкою смикається Танька й начебто обплітає мене всю, мов юна сирена. Вибагливий танець кисневих пухирців, золотаве припікання мокрого сонця, ковзання наших тонких, переплутаних і холодних пальців, розсипаного по плечах волосся.
Коли чергова хвиля перекинула мене горілиць і поруч із вереском заборсалася Танька, намагаючись підвестися, мій погляд звичним сканувальним маршрутом рушив по пляжних околицях. Він стояв, спираючись на червоне поруччя, й із ніжною цікавістю споглядав наші безневинні забави. Я махнула йому й була змита лагідною хвилею.
SiestaСпека, осіла пилюга й скреготіння першої цикади. Метелик Аполлон літає під вікном. Уже пишу віршами. Асфальт тане під нашими кроками, та ми рішучі й незворушні.
Заборонено виходити надвір — повітря нагрілося вище, ніж на 38, а це надто шкідливо для мого кволого організму. Краще поспати. Ні, тату, дякую, пограю в карти з Зіною.
Грали в чудовий бридж — із блакитного неба, гарячого сонця, що схилялося над ялівцевою доріжкою, і Зінчиної пухнастої спини, снопа солом’яного волосся. Вона стрибала на два кроки поперед мене. Ми поспішали на пляж. Важливий захід, що вимагав від мене максимальної обережності й винахідливості, а від дівчиська — елементарного мовчання.
Поки ми продирались крізь духмяні зарості, через кожні п’ять схвильованих кроків цю сонячну тишу прорізувало її нестерпно повторюване: «Я так боюся… я так боюся… я так боюся…».
— Перестань скиглити! — не витримала сержант Самаркандова. Якщо для дівчиська ряд ритмічно повторюваних звуків був чимось на кшталт відбиття тієї розпачливої порожнечі, що панувала в її провінційному, позбавленому ризиків житті, то на мене таке нагнітання діяло просто жахливо.
До того ж, почав ввижатися якийсь далекий київський недоумок, що вирішив поспілкуватися із мною саме зараз і в ці спекотні секунди будить батька, пронизливим деренчанням міжміського дзвінка. А ні на балконі, ні в дворі мене нема. І що тоді?
— Значить, так: ти купаєшся, плаваєш, робиш, що хочеш, а потім сидиш десь осторонь. Ні. Стривай. Чешеш донизу, на край пірсу й звідтіля дивишся на нас. Дійшло? Тільки не смій до нас підходити — йог тебе боїться й на відвертість не зважиться.
Дійшло. У нас була година в запасі.
— Здрастуй, Сашку.
Схвильований і здивований погляд, обережний поворот голови й підняте плече.
— Як ти несподівано…
Віра спала, зворушливо згорнута калачиком на зануреному в тінь лежаку. Господи, скільки дитячого було в ній тепер, яка беззахисність!
Зінка нічого не сказала, тужно потупала до пірсу й на якийсь час зникла.
Він глянув на мене так, начебто лише годину тому ми вилізли з ліжка: такий, знаєте, рідний, одомашнений, трохи власницький і доволі байдужий погляд.
— Я ось Зінку вирішила на морі вигуляти.
Він слухав крізь один навушник щось чорне, прямокутне, що чимось нагадувало маленький плаский телевізор.
— Це що?
Він байдуже змахнув моє волосся зі свого плеча:
— Приймач. Цифровий. Пам’ять на 12 радіостанцій. Так… гарна іграшка.
Боже мій! І він відвернувся! Відвернувся з безсумнівним роздратуванням, напускаючи на своє темне обличчя пляму неприязної втоми.
Я посиділа так — на одному рушнику, на чарівній відстані півруки, й далі очікуючи: коли ж нарешті буде видихнуто чари з округлених губів, коли вони доторкнуться до мого плеча так, що стануть помітні підняті волосинки. Або… або він хоча б запитає мене про щось.
Втім, надто вже демонстративним було це ігнорування. Надто театрально він тицяв пальцем у лискучі чорні кнопочки, над міру захоплено слухав щось у навушнику.
Все, що було на мені, тепер лежало, згорнуте клубочком на його лежаку. В одних трусах я помчала в море.
До' певної міри побавилась, залишила білявку спостерігати за ходом подій зі свого пірсу, а сама з палаючими очами, без ліфчика, мокра, всипана сиротами, рвонула нагору, під тент.
Альхену довелося підвестись, щоб я могла скористатися його рушником. Створіння й Руда кудись зникли.
Я бігла зашвидко й зупинилася зарвучко, так, що теплий лінивий Гепард спіймав мене в рятівний глухий кут своїх міцних рук.
Я тремтіла й посміхалася з морськими крапельками на віях.
Очі.
Прогрес!!! Ці очі… Та ви подивіться! Він тримав мене за стан і десь між лопаток, замість того щоб відпустити й захоплено повернутись до приймача.
Гепард і далі дивився на мене. Аж доти, поки на його обвітрених губах не з’явилася млосна, пекуча посмішка.
— Я бачу, морські купання створюють у тебе гарний настрій, — доволі зміненим голосом промуркотів він, відпускаючи мене й ніби випадково проводячи рукою по хребті.
— Він у мене завжди гарний, — збрехала я й бебехнулася на рушник.
— Ну, зараз він у тебе просто чудовий.
— Як і я сама?
— У тебе дуже гарні груди. Ти дійсно погарнішала. Та й воля, дивлюся, все-таки більш виражена. Сумніваюся, що торік ти ризикнула б прийти сюди сама.
— Я з Зіною. Відповідальна місія — викупувати дитину.
— Облиш! Дитина? Я тебе благаю! Це дитя таке саме стерво, як і більшість бабів. Як же ти не розумієш, що в неї в грудях сидить величезна жаба на тебе. Ти, дурненька, зрозумій, що на світі немає нічого страшнішого, хитрішого й безжальнішого за жіночі ревнощі.
— Думаєш, вона тебе хоче?
Далі він намагався втлумачити мені, що дівчисько мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак заборони», після закриття браузера.