Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Він усміхнувся, а я ні, бо вважав, що так дивитися на ще зовсім молоду дівчину не треба. Позаду почувся якийсь гомін. Ми озирнулися, побачили, що копачі стоять біля криниці, до них підійшли компаньйони і щось говорять. Та мужики не дуже слухали.

— Що це там? — спитав Лісімах.

— Зараз дізнаємося. — Я повернув коня в бік колодязя. З’ясувалося, що до хлопців вийшло кілька місцевих, спитали, куди артіль іде, а коли дізналися, що на курган біля Паралатівки, то злякалися, перехрестили і втекли у двір. Лише сказали, що багато хто ту могилу копав і всі там смерть знайшли через прокляття стародавнє. Копачі перелякалися й іти тепер відмовлялися. Компаньйони нервувалися, намагалися переконати, що ніякого прокляття немає, але артіль і слухати не хотіла.

— Ну і що робити? — Це Агнешка зі степу повернулася, рум’яна, весела. Кивнула в бік копачів. — Невже через таку дрібницю все полетить догори дриґом? Чи, може, сам Іван Карпович втрутиться і явить світові чергове диво? Допоможіть, Іване Карповичу, бачу ж по очах, що є у вас задумка, як усе владнати. Без копачів експедиція сенс втрачає, багато там земляної роботи. Будь ласка!

Агнешка несподівано нахилилася до мене і поцілувала в щоку. Пахло від неї, як від саду райського, аж у голові запаморочилося, бо давно вже я позбавлений був жіночого товариства. Подумував в анахорети податися, але тепер відчув, що живий і рано мені в монастир чи в печеру.

— Лише заради вас, пані Агнешко.

Поїхав до артілі, а там уже зовсім крик і ґвалт почався. Компаньйони напирали, копачі не відступали. Так і до біди недалеко. Я вийняв браунінг і вистрелив. Усі замовкли.

— А послухайте-но мене, хлопці. Ото злякалися ви прокляття, і не хочу я сперечатися, дарма чи ні. Є воно, немає його — справа темна. Але от що хочу сказати. Якщо привезти на курган панотця, щоб він службу відслужив, ніяке прокляття проти цього не встоїть. Бо Господь наш будь-яке прокляття здолає. Він сильніший від усіх хитрувань нечистої сили? Згодні?

— Згодні, — закивали копачі.

— Ось і добре. Тоді давайте так. Ідіть до кургану, а ми тим часом по панотця з’їздимо, щоб службу він відслужив і курган убезпечив. Усі згодні?

Кивнули і копачі, і компаньйони.

— Тоді рушаємо.

Компаньйони сіли на вози, валка рушила, за нею копачі пішли.

— Браво, Іване Карповичу, браво! — Це Агнешка під’їхала. — Я прямо в захваті від вас, попри вашу зашкарублість у питаннях вільного кохання. Як же ви тонко скористалися мужицькими забобонами!

— Пані Агнешко, моє спілкування з різними верствами засвідчило, що панські забобони нічим не кращі за мужицькі. Так само, як і забобони людей, які вважають, що не мають забобонів. Треба комусь їхати по панотця.

— Мабуть, вам, Іване Карповичу. Бо Отто — лютеранин, що захоплюється язичництвом, Борис — католик-жид, мій брат — просто католик, Ілля — магометанин, а Лісімах — безбожник.

Тут якраз мене покликав Ілля. Я під’їхав до його воза. Побачив, що мій роботодавець трохи розгублений і розлючений, стукає милицею по голоблі.

— Іване Карповичу, чи не могли б ви з’їздити в найближче село по панотця? Замовте йому службу, бо, бачу, без цього працювати артіль не буде. — Ілля прикусив губу.

— Ну, треба так треба. Але панотці люблять бачити готівку, — нагадав я. Ілля кивнув, дав мені грошей.

— Нам він потрібен сьогодні, щоб почати роботу.

— Спробую вам допомогти.

— І одразу повертайтеся. Ви нам дуже потрібні.

— Гаразд. — Я повернув коня. У степу добре, що видно на багато верст. Он удалині й село виднілося з церквою, яка мені потрібна. Я з’їхав з дороги й попрямував степом.

— Іване Карповичу, я з вами! — крикнула Агнешка і швиденько мене наздогнала. Я помітив нервові погляди частини компаньйонів, що помітно ревнували. Я не хотів наражатися на якісь пригоди і було скривився, але Агнешка засміялася, і я несподівано відчув, що оживаю. Весна буяла в повітрі, кров грала, мені хотілося нагнати коня і нестися степом. Ледь стримався.

— Чому ви так усміхаєтеся, Іване Карповичу? Згадали щось приємне?

— Ага. Згадав, що живий.

— Хіба про таке можна забути? — здивувалася Агнешка.

— Можна, але не в вашому віці.

— Ви думаєте, що я маленька? Але я вже доросла, доросла! — Вона поставила коня дибки і помчала в бік села. Я неквапливо поїхав за нею, бо кінь мій був застарий для перегонів. Такий, як і я? Кров моя вирувала.

Доїхав до села, зустрів кількох мужиків, які зацікавлено на мене дивилися. Мабуть, думали, що за пан приїхав. Аби було це десь на Волині чи Уманщині, вклонилися б мужики, бо були під панами. А тут ні, вільні козаки, стояли, роздивлялися.

— Дівку шукаєте? — спитав один.

— Та ні, до панотця вашого справа є. Не знаєте, вдома він?

— Удома, вдома, — кивнули.

Я дивився на мазанки, на городи, де вже весь сніг розтанув, на горіхи у дворах і на колодязі. Судячи з того, скільки намотано на них було