Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Проїхав вулицею, виїхав на площу біля церкви, побачив Агнешку, яка біля конячки стояла. З-за тинів дивилися на нею здивовані селянки. Незвично, коли жінка верхи їздить, та ще й сама.

— Он будинок пароха, — вказала Агнешка. Та я і сам бачив цегляний будиночок біля церкви. Зліз, припнув коня до воріт, озирнувся до панянки.

— Зі мною не підете?

— Та чого ж, піду. Цікаво мені подивитися, як ви працюєте.

Я постукав. Вийшла селянка, провела мене до отця Ігнатія. Той виявився молодим рум’яним хлопцем, який одразу мене впізнав.

— Іване Карповичу, ви! Господи, очам своїм не вірю! — Кинувся обійматися. — Оце так гість! Оце так щастя! Машко, на стіл подавай! Найкращий сищик імперії в гостях!

Розмовляв панотець російською, сам був родом з-під Твері, тут трохи нудився.

— Степ, Іване Карповичу, не для руської людини! То тільки агаряни невірні можуть без лісу жити та хохли оці. А руській людині ліс потрібен! Берізки. Розумієте?

— Та не дуже. Я ж сам із малоросійських губерній, мені від лісу сумно стає, хоч вий. Мені лани потрібні, ярки та луки.

— Як — із малоросійських? — здивувався панотець, придивився до мене, чи не жартую. — Хохол?

— Полтавська губернія, — розвіяв я його сумніви.

— Але як же вам дозволили стати найкращим сищиком імперії?

— Ну, не жид же. Нашому брату дещо й дозволити можуть, якщо хвоста розпушувати не буде.

— Ой та ви ще й говіркою цією балакаєте? — зовсім знітився священик.

— Балакаю, звісно.

— Ви не подумайте, я проти хохлів нічого не маю. Народ вони працьовитий, п’ють мало, в бога вірують, на служби ходять і треби платять. У нас у семінарії казали, що південно-західні губернії — найкраще місце. Це вам, не Сибір якийсь, де самі дикуни й каторжани, не Азія, де вузькоокі та магометани, чи, борони Боже, Кавказ, де самі розбійники і бандити. Товариша мого в Польщу перевели, у Холмську єпархію, так там важко, самі папісти, відвертаються від світла православ’я. У нас тут, щоправда, теж штунда є по селах, але сидять тихо. А так, тепло тут і земля багата. Я супроти хохлів нічого не маю, так і знайте, Іване Карповичу.

Отець Ігнатій кліпнув, помітно розгублений. Зайшла Агнешка. Панотець побачив її і вмить утратив до мене цікавість. Підбіг, вклонився і ручку поцілував, улещував її, як міг, ходив колами, наче півень навколо курки. Тим часом служниця самовар поставила, а потім почала щось на кухні смажити. Пахло приємно.

— Це, пані Агнешко, знамениті бобринецькі біляші! У мене служниця звідти, тішить мене ними частенько, — пояснив панотець.

— Та наче ж піст, — засумнівався я, бо біляші явно були скоромні.

— Подорожнім можна!

— Ми взагалі до вас у справі.

— О, розслідуєте щось? Залюбки допоможу! — зрадів отець Ігнатій.

— Хотіли б у вас молебень замовити.

— Можна, — кивнув панотець. — Тільки де? У нас же все поділено, коли один священик на чужу парафію залізе, це не дуже добре. Хоча, звісно, якщо хочуть і платять, можна трохи обійти єпархіальні настанови.

— Та серед степу молебень, не хвилюйтеся.

— Серед степу можна, — зрадів отець.

— На кургані, біля Паралатівки, — сказав я і помітив, як панотець умить зблід і задихав частенько, наче після бігу.

— Біля Паралатівки? Могила, чи що? — спитав хрипко. Служниця якраз принесла першу сковороду біляшів, пухких і ніжних.

— Так. Сьогодні треба, — кивнув я, наче не помічав його сполоху.

— Не можу, не можу, дуже зайнятий! — закивав панотець. Мені до повіту треба їхати, до повіту! Вже вибачайте, але... — Він аж зблід, хоча пика ж он яка, здавалося б, тільки червоніти! Захвилювався, перелякався.

— Що не так? — спитав я його прямо.

— А що не так? Справи у мене просто. Ви краще в сусіднє село з’їздіть, тут, неподалік. Там отець Йов служить, він вам і допоможе, дуже добра людина, а я...

— Що не так? — перепитав я. Дивився в очі, дивився строго. Панотець закрутився на стільці, наче вугор на пательні. Хоча де ти таких вугрів вгодованих знайдеш?

— А що не так? Що не так? Все так, тільки зайнятий я. Ну, ви ж розумієте, може людина бути зайнята...

— Отче, ви ж знаєте, хто я. Мабуть, книжки про мої пригоди читали, мусили б розуміти, що відповіді на свої питання я звик отримувати вичерпні та щирі. І зараз хочу отримати. Еге ж?

Панотець кивнув. Потім подивився на Агнешку, що їла біляш, елегантно тримаючи його тонкими пальчиками.

— Це моя помічниця, — пояснив я. Агнешка серйозно кивнула і відірвалася від їжі.

— Машко, відстав біляші, ходи на вулицю! — крикнув панотець. Служниця вийшла. Він хвилювався, я чекав і уважно спостерігав. — Розумієте, про ту могилу, ну, біля Паралатівки, балакають різне.