Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ну а мені скажіть, спали? З тою співачкою з Кубані чи з медсестрою з Сибіру? А з прекрасною Афродітою Клейнміхель, яка взагалі стала моєю улюбленою героїнею? Ну хоч її ви не випустили з рук?

— Пані Агнешко, у своїх книжках я розповідаю про те, про що хотів розповісти, і більше ані слова.

— Дивно. Чоловіки завжди охоче прибріхують, а ви навіть не хочете говорити про те, що було насправді.

— Мабуть, я інший.

— Іване Карповичу, ви ж дуже добре пишете, що треба вчитися нового, але самі чомусь міцно тримаєтеся застарілих моральних настанов. Час прискорюється, і все змінюється. Нас чекає свобода, і вона не тільки в тому, що цар пішов і цензуру ліквідовано, а і в тому, що людина стає значно вільнішою у стосунках. Не треба триматися вікових забобонів та заборон!

— Це говорить людина, яка цурається інших через їхню кров? — здивувався я.

— Я жартувала. Я одружуся з тим, із ким схочу. Якщо взагалі буду одружуватися. Бо мені здається, що шлюб, як той государ, зайвий у новому прекрасному світі. Навіщо шлюб? Чому людина мусить обирати когось одного і триматися його все життя? Кохання не триває довго, доводиться жити з людиною, яку не кохаєш. Хіба це не жахливо?

— Часи, може, і змінюються, пані Агнешко, але людина змінюється значно менше, якщо взагалі змінюється.

— Ви ж самі неодружені.

— Тільки тому, що жінка, з якою я живу, цього не хоче.

— А ви?

— Я, пані Агнешко, вважаю, що сам по собі шлюб не хороший і не поганий. Таким його роблять люди, які шлюб укладають.

— Але зараз шлюб є інститутом поневолення!

— Звідки ви знаєте?

— Я бачила шлюби багатьох знайомих! Це якесь жевріння, а не життя. Почуття давно минули, а люди для чогось тримаються одне одного, мучать одне одного, страждають, але й подумати бояться, щоб розірвати ці кайдани! Шлюб треба знищити!

— Не кричіть, пані Агнешко, бо можна подумати, що в нас тут мітинг.

— Просто я думала, що ви сучасніша людина, а ви застрягли в середньовіччі!

— Не знаю, де я застряг, але знаю, що люди схильні обманюватися щодо простих рішень. Їм здається, що досить позбутися царя чи скасувати шлюб — і одразу буде щастя.

— Ви що, за царя?

— Та ні. Якби государ не зрікся, я б досі сидів за ґратами. Я на волі, дуже цьому радий. Але я не думаю, що відсутність царя або шлюбу зробить усіх вільнішими чи щасливішими.

— Чому? — запально спитала Агнешка. — Ви що, не вірите у світле майбутнє, у щастя для всього людства?

— Не вірю. Людина нещасна за своєю природою. Усе наше життя — втрати, і народжуємося ми, щоб померти.

— Ні, ви помиляєтеся! Людина народжується для щастя і мусить за те щастя боротися!

— Я не хочу сперечатися з вами, пані Агнешко. Але я скажу вам те, що бачу зі свого досвіду. Людина народжується не для щастя і не для нещастя, а через зустріч своїх батьків. У житті людини горя значно більше, аніж щастя. Будь-яке життя закінчується смертю.

— То чому ви досі не застрелилися? Як можна жити з такими депресивними переконаннями?

— Та непогано можна жити. Просто я розумію, що щастя — це зовсім не обов’язковий стан. Це диво, з якого треба радіти. Звичний стан для людини — нещастя. Тому, я не чекаю чогось попереду, не вірю, що колись щось там трапиться і настане якесь світле майбутнє чи загальне щастя. Я радію з того, що маю. Зараз я живий, більш-менш здоровий, їду верхи в приємному товаристві, маю роботу, навколо вже майже весна, а невдовзі я сподіваюся побачити свою доньку. Це диво, це випадковість, це тимчасово, це не житній хліб, це паска. Я розумію так і тому значно гостріше сприймаю. І нічого не чекаю.

Агнешка замислилася. Ми вже виїхали з центру, почалися околиці. Хати, тини, городи, садочки. Кінь мій ішов неспішно та м’яко, пахло весною, сонце сходило. Проїхали близько години, коли попереду з’явився хутір. Копачі сказали, що пити хочуть. Були вони всі з похмілля, вчора бражки набралися, тепер мучила їх спрага. Зупинилися біля криниці й ну воду брати. А криниці в степах глибокі, і вода в них така собі. Бідний на воду край. Поки пили, я від’їхав трохи й дивився, як Агнешка носиться степом на своїй чубарій конячці. Добре їздила.

— Ну справжня ж амазонка! — почув я голос поруч. Це підійшов Лісімах. Він теж захоплено дивився на дівчину.

— Хто?

— Амазонка. За легендою був у давнину такий народ, де жінки якось вигнали чоловіків і почали жити самі. Аби захиститися, навчилися воювати, відрізали собі праве персо, щоб не заважало стріляти з лука. Були вони дуже войовничі, не злазили з коней, часто ходили в походи, чоловіків брали в полон, злягалися з ними, а потім убивали. Коли народжували, дівчаток годували, а хлопчиків залишали в степу помирати, бо не довіряли чоловікам, — пояснив Лісімах. — Здається, пані Агнешка з тих самих амазонок. Тільки, дякувати богові, перса цілі. І які ж перса!