Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Раніше я написав, що бачив її, «можливо, чотири рази». Тепер вже налічую п'ять.

Спочатку я не був певний; думав, що це просто жаский сон, викликаний моторошними подіями Свята. Але тепер я знаю, що вона переслідує мене уві сні.

Я знову її бачив. Втекти від цього неможливо. Я ходжу кімнатою, заварюю каву, п’ю гарячий напій склянка за склянкою. Я розмовляю з собою в дзеркалі. Я кажу:

— Прокинься. Відкрий очі. Подивися на мене. Якщо схилиш голову, я тебе прокляну.

Стен сказав Єдову, що я страждаю на лихоманку.

Стен усе знає. Я відразу йому розповів. Я сказав:

— Це джептоу.

На це слово він поцілував кінчики пальців. Джептоу — дикий дух, привид, громадянин країни привидів, джепнатоу-хет. Але Стен не забобонний. Він дотримується спокійної та впорядкованої релігії своїх предків, які служили нашій сім'ї від часу Війни Круків. Поки я оце пишу, він підтримує вогонь у глиняному черепку, палить шамбалу проти привидів і розмарин, «солону траву», як молитву до вітрів.

Що вона таке?

Вона являється у звукові курантів. Повітря б’є у дзвін і реве. Тепер я розумію, що світло має свій звук. Вона цілковито чужа мені: чужіша, ніж світлосяйне море, чужоземніша, ніж блякле узбережжя, ніж нерідне місто. Марно ридаю: — «Привиде, згинь, на волоссі твоєму стала гора» — таким пам’ятається мені кант переляканих дітей під далекими деревами.

— Допоможи, — кричу я. В нікуди.

І привид одповідає:

— Ні. Це ти мені допоможи.

У неї металевий голос, арфа світла.

— Ти мені допоможи.

Чого їй треба?

Я запитав її. Я загорлав: — Як? Скажи мені, як. — Але я не можу довго терпіти її голосу й присутності. Її маленький рот відкривається і закривається, печера світла. І ніч розсипається довкола мене, немов розбитий скляний храм.

Чого їй треба? Гадаю…

Пишу лівою рукою. Права перев'язана: минулої ночі я вибив нею вікно. Прийшовши до тями, побачив, що Стен нахилився наді мною й обмотує мені руку смужками, одірваними від простирадла, а обпеченою шкірою його щоки повзуть дві сльозини. Він сказав, що намагався перехопити мене, перш ніж я добіжу до вікна, але я зірвався так раптово, що він не встиг. Я сказав йому, аби він не винуватив себе. Він добре охороняв мене, поки я мандрував уві сні, не давав мені впасти на жаровню чи у вогонь.

Він каже, що сьогодні ми їдемо додому.

Він надто втомився, щоб усміхнутися по-справжньому, його лице тепер як маска. Бідний мій Стен…

Три дні я не відкривав цю книжку. Не було сили. Але я мушу думати. Я мушу діяти, інакше загину. Я залишився сам. Стен та інші повернулися на острови без мене.

Якась глибинна частина мене підозрювала правду. Прихована інтуїція нашіптувала: «Вона не дозволить тобі поїхати звідси». Я ігнорував цю пересторогу. Зосередився на майбутній подорожі, на наших планах стосовно того, яким чином приховати мою хворобу, поки плистимемо до Тіома. Я повинен був сісти на корабель загорнутим у плащ — знаю-бо, що на моєму обличчі надто помітно страждання, та й, здається, постарів років на десять за стільки ж днів. Стен мав швидко завести мене в трюм. Ми не розповіли про мій стан іншим слугам з побоювань, що історія про переслідування мене привидом дійде до капітана.

Якось Стен запитав мене, що думають олондрійці про привидів і як дають собі раду в подібних випадках, і я зрозумів, що не знаю. Насправді, наскільки мені відомо, в олондрійській мові немає слова на означення «привида». Є тільки слово неа, яке означає «ангел».

І тому ми вирішили не ризикувати. Небагато знайдеться капітанів-носіїв кідеті, які охоче дозволили б присутність привида на облавку, і я припустив, що капітан-олондрієць відчуватиме те ж саме.

Тепер я цього не певен. Та, зрештою, нагода переконатися в цьому на собі мені так і не випала.

Все почалося на вулиці Годинників. Спочатку щось стиснуло мені лоба. Потім з’явилася нудота; на це я стиснув зуби і молився. Потім біль голови, а за ним — безумство. Перш ніж ми дісталися гавані та корабля, біль розколов мій розум, як пара срібних щипців.

— Ні, — сказала вона. Єдине слово, удар чистого і болісного, що межує з тортурами, світла.

Час, що тривав після цього моменту, залишився у моїй свідомості невиразним і мерехтливим, як буря. Я знаю, що бився, аби вийти з екіпажа. Я бився зі Стеном, з моїм добрим, любим Стеном. Я казав:

— Випусти мене. Вона мене вб'є.

Ці слова я добре пам'ятаю.

Коли я вийшов з екіпажа, вона зблякла і я знову зміг бачити. Все відбувалося на багатолюдній вулиці, ще й докери збіглися повитріщатися. Коні били копитами і косували очима. Стен взяв мене за плечі.