Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

— Їх заарештовано? — вигукує хтось.

Ресбак не відповідає на жодні питання, мовчазний, наче камінь, він веде Марко та Анну через юрму до патрульної машини, припаркованої перед будинком. Він відчиняє задні двері, Анна залазить досередини і ковзає вглиб. Марко сідає наступним. Усі мовчать, окрім репортерів, які закидають їх питаннями услід. Ресбак залазить на переднє сидіння, і машина від’їжджає. Фотографи біжать за ними й знімають.

Анна дивиться у вікно. Марко намагається взяти її за руку, але вона відсмикує її. Вона спостерігає та тим, як за склом пропливає знайоме місто — ятка на розі, парк, де вони з Корою сиділи на ковдрі й спостерігали за тим, як діти бавляться в басейні-хлюпанці. Вони перетинають місто — тепер вони поряд із мистецькою галереєю, де вона колись працювала, неподалік від ріки. Вони проїжджають повз будівлю в стилі арт-деко, де знаходиться офіс Марко, а потім раптом виїжджають із центру. Все виглядає зовсім інакшим із заднього сидіння патрульної машини, коли тебе везуть на допит у зв’язку зі зникненням твоєї дитини.

Коли вони прибувають у поліцейський відділок — сучасну будівлю зі скла та бетону, — машина зупиняється перед вхідними дверима й Ресбак проводжає їх усередину. Тут немає репортерів — про те, що Анну та Марко викличуть на допит, заздалегідь не повідомлялося.

Коли вони заходять до відділка, поліцейський у формі, що сидить за напівкруглою конторкою, не без цікавості зиркає на них. Ресбак передає Анну жінці у поліцейській формі:

— Відведіть її до третьої кімнати.

Анна стривожено дивиться на Марко.

— Чекайте. Я хочу піти з ним. Ми що, не можемо піти разом? — питає Анна. — Нащо ви нас розділяєте?

Марко заспокоює:

— Анно, нічого страшного. Не хвилюйся. Все буде гаразд. Ми нічого не зробили. Вони просто хочуть поставити кілька питань, а потім нас відпустять, так? — звертається він до Ресбака, і в голосі його чути виклик.

— Саме так, — спокійно відповідає детектив. — Як я сказав, вас не заарештовано. Ви тут добровільно. Ви можете будь-якої миті піти.

Марко стоїть і дивиться, як Анна йде геть коридором у супроводі жінки у формі. Вона обертається й дивиться на нього. Вона дуже перестрашена.

— Ходімо зі мною, — каже Ресбак. Він веде Марко до допитної кімнати в кінці коридору. Детектив Дженнінґз уже там. У кімнаті стоїть металевий стіл із одним стільцем по один бік та двома для детективів — по інший.

Марко не може зосередитися, думки йому паморочаться. Він відчуває, як виснаження на нього тисне. Він нагадує собі говорити повільно, думати перед своїми відповідями.

На Ресбаку — чистий костюм, свіжа сорочка та краватка. Він чисто виголений. Дженнінґз — теж. На Марко — старі джинси й зім’ята футболка, яку він вранці витяг із шухляди. Він не знав, що їх повезуть у відділок. Тепер він шкодує, що відмовився прийняти душ, поголитися й перевдягнутися. Він був би тоді пильнішим, краще контролював би ситуацію. І менше б скидався на злочинця на записі допиту: він щойно збагнув, що все, напевне, писатиметься на відео. Марко сидить і нервово дивиться на детективів по інший бік столу. Відповідати на питання тут — не те саме, що вдома. Тут страшно. Марко відчуває, що головний тепер не він.

— Якщо ви не проти, ми запишемо це інтерв’ю на відео, — каже Ресбак. Він вказує на камеру, розташовану під стелею й направлену на стіл.

Марко не знає, чи насправді в нього є вибір. Він замислюється на мить, потім каже:

— Так, звісно, нема питань.

— Хочете кави? — пропонує Ресбак.

— Так, дякую, — каже Марко. Він намагається розслабитися. Він нагадує собі, що знаходиться тут для того, щоб допомогти поліції знайти його викрадену дитину. Ресбак і Дженнінґз ідуть по каву, лишаючи Марко нервувати на самоті. Коли детективи повертаються, Ресбак ставить перед Марко на столі паперовий стаканчик. Марко бачить, що детектив приніс йому два пакетики цукру й одні вершки — він запам’ятав, як Марко любить пити каву. Коли Марко возиться із цукром, його руки тремтять. Усі це помічають.

— Назвіть, будь ласка, своє ім’я й сьогоднішню дату, — каже Ресбак, і вони починають.

Детективи ставлять йому серію простих запитань, які допомагають встановити, що, за версією Марко, відбувалось у ніч викрадення. Це повторення того, що вже було, нічого нового. Марко відчуває, як трохи розслабляється у процесі допиту. Нарешті йому здається, що вони закінчили й зараз його відпустять. Це неймовірне полегшення, хоча він намагається ретельно приховати його. В нього з’являється хвилька подумати про те, що відбувається з Анною, там, в іншій кімнаті.

— Добре, дякуємо, — каже Ресбак, коли вони закінчують зі свідченнями. — Але в мене лишилося ще буквально декілька запитань, якщо ваша ласка.

Марко, який уже почав вставати зі свого металевого стільця, знову сідає.

— Розкажіть нам про свою компанію, «Конті софтвер дизайн».

— Навіщо? До чого тут моя компанія? — Він дивиться на Ресбака, намагаючись приховати свою тривогу. Але він знає, що вони хочуть отримати із цього. Вони накопали на нього інформації, безумовно, що так.

— Ви заснували компанію близько п’яти років тому? — підказує Ресбак.

— Так, — каже Марко. — У мене дипломи з управління бізнесом і комп’ютерних наук. Я завжди хотів відкрити свою справу. Я побачив можливості в дизайні програмного забезпечення — зокрема в дизайні інтерфейсів медичних програм. Тож я відкрив свою компанію. Зумів домовитись зі стратегічними клієнтами. У нас невеликий штат дизайнерів, усі працюють віддалено. Зазвичай ми виїжджаємо до клієнтів, тож я досить багато подорожував по роботі. Мій офіс знаходиться в центрі. Ми були досить успішними.

— Так, були, — погоджується Ресбак. — Історія вражає. Непросто, певно, було. Це дорого — відкрити подібну компанію?

— Коли як. Спершу вона була дуже маленькою, лише я й