Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

— Все ти й твої довбані камери.

— Тобі теж подобається переглядати кіно, — каже Грем.

У цьому Синтія погоджується з ним. Так, їй подобається дивитися ті фільми. Як вона займається сексом з іншими чоловіками. Їй подобається, як заводиться її чоловік, коли бачить її з ними. Але ще більше їй подобається те, що через це їй дозволено фліртувати й кохатися з іншими. З чоловіками, привабливішими й гарячішими за її чоловіка, який нещодавно дещо розчарував її. Та з Марко вона зайшла не надто далеко. Грем сподівався, що вона встигне відсмоктати Марко або що він задере їй спідницю й відтрахає її ззаду. Синтія знала, як саме треба стати, щоб отримати найкращий ракурс для камер.

В задачу Грема входило відволікти дружину. Це завжди була його частина роботи. То було нуднувато, але воно було того варте.

За винятком того, що тепер вони мають клопіт.

Неділя, пообіді. Нових зачіпок немає. Ніхто не зателефонував і не сказав, що Кора в них. Справа здається глухою, але ж Кора досі десь там. Де вона?

Анна підходить до вікна у вітальні. Фіранки, засмикнуті від чужих очей, притлумлюють сонячне світло. Стоячи збоку, вона трохи відсуває фіранку й визирає назовні. На тротуарі так багато репортерів, що вони висипаються й на проїжджу частину.

Вона живе в маленькому акваріумі, і кожен стукає по тонкому склу.

Стає зрозуміло, що медіа не полюбили подружжя Конті, як на те сподівалася поліція. Анна та Марко негостинно поставилися до журналістів, було очевидно, що вони вважають їх присутність вторгненням, необхідним злом. До того ж вони не дуже фотогенічні, хоча Марко мужній, та й Анна досить вродлива. Але приємної зовнішності недостатньо — потрібно бути харизматичним чи принаймні душевним. Від харизми Марко не лишилося й сліду, Анна взагалі не вимовила й слова. Вони не були душевними із пресою й не припали пресі до душі. Анна розуміє, що то була, можливо, тактична помилка, про яку вони пошкодують.

Біда в тому, що їх не було вдома. Те, що в момент злочину вони були в гостях у сусідів, якось з’ясувалося. Анна жахнулася, побачивши ранкові заголовки: «КОЛИ ДИТИНУ ВИКРАЛИ, БАТЬКІВ НЕ БУЛО ВДОМА», «ВИКРАДЕНА ДИТИНА БУЛА ВДОМА САМА». Якби вони міцно спали у своєму будинку, коли дитину викрали з її ліжечка, до них було би більше співчуття від преси та громадськості. Той факт, що вони були в сусідів на вечірці, поставив на них тавро. І, звісно, про післяпологову депресію також дізналися всі. Анна не розуміє, як це могло статися. Вона, ясна річ, пресі не говорила. Вона підозрює, що Синтія могла стати джерелом витоку інформації щодо того, що дитина лишилася вдома без догляду, але звідки ЗМІ відомо про депресію, вона не знає. Авжеж, поліція не стала би свідомо поширювати приватну медичну інформацію про неї. Вона навіть запитала їх, і вони сказали, що преса дізналася про це не від них. Однак Анна не вірить поліції. Хто б не був відповідальний за витік цієї інформації, вони тільки нашкодили ставленню до Анни від усіх: громадськості, преси, батьків, друзів. Її привселюдно зганьбили.

Анна повертається, щоб подивитися на купу іграшок та іншого кольорового мотлоху на тротуарі перед їхнім ґанком, яка поступово збільшується. Там лежать букети зів’ялих квітів, м’які іграшки всіх розмірів і кольорів — вона бачить ведмедиків і навіть величезного жирафа — із листівками й записками. Ціла гора заїжджених фраз. Такий яскравий прояв співчуття. І ненависті.

Перед цим Марко виходив на вулицю та приніс їй оберемок іграшок і записок, щоб її підбадьорити. То була помилка, якої він більше не повторить. Велика кількість записок були ущипливими, приголомшливими. Вона прочитала декілька, зойкнула, зібгала й кинула на підлогу.

Вона смикає пальцями штору й визирає знов. Цього разу її тілом прокочується хвиля жаху. Вона впізнає жінок, які разом ідуть тротуаром до будинку, штовхаючи поперед себе дитячі візочки: то троє — ні — четверо жінок з їхньої спільноти матусь. Репортери розступаються, пропускаючи їх, відчуваючи, що суне грозова хмара. Анна дивиться на них і не вірить власним очам. Ну ясна річ, думає вона, вони не прийшли до неї з дітьми.

Вона бачить, як та, що попереду, Амалія, мати милого кароокого Тео, залазить у багажник візочка й дістає щось велике, схоже на контейнер готової їжі. Інші жінки позаду неї роблять те саме, натиснувши на гальма на візочках: дістають закриті кришкою тарелі з кошиків під сидіннями.

Така показна «доброта» й така бездумна жорстокість. Вона цього не винесе. Вона схлипує, відвертаючись від вікна.

— Що таке? — стурбовано питає Марко й підходить до неї.

Він відсмикує фіранку й визирає у вікно на вулицю.

— Викинь це! — шепоче Анна. — Будь ласка.

О дев’ятій ранку в понеділок детектив Ресбак зайшов до оселі Конті й запросив Анну та Марко прийти до поліцейського відділка на формальний допит.

— Вас не заарештовано, — запевняє він, коли вони заніміло дивляться на нього.

— Ми хочемо взяти у вас свідчення й поставити ще кілька питань.

— І чому не можна зробити цього тут? — питає Анна в розпачі. — Як ви вже робили це досі?

— Чому ми мусимо їхати у відділок? — підтримує Марко, збентежений.

— Це стандартна процедура, — відповів Ресбак. — Можливо, ви хочете спершу освіжитися?

Анна трусить головою, ніби їй байдуже, як вона виглядає. Марко взагалі ніяк не реагує, просто витріщається на свої ноги.

— Добре, тоді ходімо, — каже Ресбак і йде першим.

Коли він відчиняє двері, серед репортерів зчиняється колотнеча. Вони скупчуються довкола ґанку,