Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не перебільшуй, йому було тільки 45 років, без п’яти хвилин полковник, троянди носив оберемками…
— Ну, то й лишалася б із ним. Теж мені — велике цабе!
— Ти — також «молодець», мало мені весілля не зіпсував. Це ж додуматися треба: взяти шлюб з якоюсь артисткою саме того дня, коли нас із Григорієм розписували!
— Вона — не артистка, скільки тобі вже казати…
— Артистка, трактористка — яка різниця? Ти мені зрадив!
— А ти мені?
— А я тебе просто ненавиділа! Подумаєш, уже й поненавидіти трішки не можна. Що, не міг зачекати, доки я з Грицьком розлучуся? Це ж так, не по-справжньому, аби тебе, егоїста, провчити! А ти наче з ланцюга зірвався — то трактористка, то 17-літнє дівча…
— Бо вона завагітніла!
— Хто?
— Школярка…
— Ну, так, ти ж у нас по школярках — великий спеціаліст!
— Тонечко, ми ж про це вже сто разів поговорили, а ти все одно ревнуєш…
— О, сам у гречку скочив, а я винна. Суто чоловіча логіка!
Втеча з раюАндрій докірливо хитає головою і… вимикає диктофон. Якусь мить вони мовчки обмінюються поглядами. Першою усміхається Тоня:
— Любий, все гаразд?
У Андрія одразу — посмішка до вух. Обережно кладе долоню на коліно дружині, задоволено погладжує…
Перепрошую, що змусив їх понервувати, пригадуючи минуле.
— Ну, що ви, хіба це сварки? Так, невеликі дискусії… — ніяковіє Антоніна. — Знаєте, який він хороший? Я більше місяця в обласній лікарні пролежала, то він доглядав за мною, як за малою дитиною! Прав, прасував, готував… Щодня в коханні зізнавався — такі слова говорив, що сусідки в палаті від розчулення плакали. Казали: «Не чоловік, а золото!» Миколка його взагалі обожнює. У них така міцна чоловіча дружба! Якщо відверто, раніше коханий не цурався чарчини, полюбляв цю справу, та зараз — кинув, не п’є…
— А Тоня курити облишила! — з гордістю додає Андрій.
— Це коли я після Грицька вийшла заміж за Вацлава. Інтелігентний такий чоловік, серйозний. Познайомилися в Трускавці — у мене тоді саме з нирками проблеми почалися. Сиділа за столиком у кав’ярні, нудьгувала. Він підсів, щось запитав російською — у нього виявився дуже смішний акцент… «Ну, — думаю, — не все втрачено, подруго, якщо до тебе іноземці чіпляються!» У нас був звичайний курортний роман, нічого особливого, чесне слово. Тож уявіть собі, як я здивувалась, коли він запропонував вийти за нього! «А що, — вирішила, — і вийду. Поїду в Прагу, то хоч нарешті матиму спокій — забуду коханого…»
— Коли я дізнався, що вона — в Чехії, з відчаю ще двічі одружувався, — зітхає Андрій. — Нормальні були жінки, гарно до мене ставилися, але, як виявилось, я — однолюб: лягав у ліжко з однією, а мріяв про іншу…
— У мене — те ж саме! Ні, ну, коли ми тільки з Миколкою приїхали, все ходили, милувалися Прагою — таке красиве місто! Мені було справді цікаво. Але далі почалися щоденні подружні обов’язки — мусила вдавати, що просто млію від насолоди… Насправді ж, увесь час згадувала, як у нас з Андрійком було — буквально на сьоме небо від пристрасті злітали! Звісно, Вацлав піклувався і про мене, і про сина. Обіцяв, що незабаром усе владнається, я звикну і ми заживемо, мов у раю. Зарплатня у нього — нівроку, будинок — просторий, розкішне авто… Та й хіба теперішня Чехія — не рай? Це ж — Євросоюз! Можна на вікенд без проблем з’їздити до Німеччини, Франції чи, скажімо, Люксембургу. Начебто таке заможне, безтурботне і цілком передбачуване життя… Ні, не звикла, не змогла себе перебороти. Одного дня прокинулася та й дременула з отого раю до свого Андрійка!
А її коханий вже скрізь розшукував чеську адресу Тоні. Батьки колишньої дружини рішуче відмовили: «Ти і зятем був поганеньким і чоловіком нікудишнім, отож свій шанс згаяв. Тому і собі серце не край, і доньці нашій голову не мороч. І так скільки вона, бідолашна, з тобою настраждалася! Будь ласка, дай їй спокій…»
— Проте я відчував, що обов’язково маю поговорити з Тонечкою, попросити вибачення за все заподіяне їй лихо та ще раз освідчитися в коханні. І як вона вирішить, так і буде, — запевняє Андрій. — Якщо скаже забиратися під три чорти, назавжди зникну з її життя і не заважатиму щастю. Звичайно, я розумів, що не маю таких статків, як її чех. Та й не матиму ніколи! Не зможу влаштувати їй подорож до Ейфелевої вежі чи прогулянку Єлисейськими полями. Але в глибині душі я сподівався, що, почувши мій голос, Тоня не кине слухавку і, принаймні, вислухає мене…
— Ой, Андрійку, як ти міг навіть сумніватися в моєму коханні? Дурненький ти мій, я ж увесь час тільки про тебе й думала! — розчулюється Тоня. — Знаєте, нещодавно дзвонив Вацлав. Цікавився моїми справами, говорив, що дуже скучає і не стримався — запропонував: «Мила, якщо передумаєш, приїжджай. Прийму, як найдорожчих мені людей, і тебе, й синочка!» Вацлав — гарна людина, хай би йому поталанило створити власну сім’ю. Бо я вже ніколи не передумаю!
Вони зустрілися і відтоді більше не розлучаються. А якщо й виникають якісь дискусії з приводу дрібниць, одразу прагнуть… усамітнитися в ліжку.
По секрету Антоніна зізналася, що знову вагітна. Цього разу з приводу імені майбутньої дитини подружжя не сперечатиметься. «Головне, щоб малюк народився і ріс здоровим. Власне, Мстислав Андрійович — звучить начебто непогано. Як ви гадаєте?» — посміхається Тоня.
Вони ніжно горнуться одне до одного. Очі у Антоніни блищать. Та й ліжко поруч… Я киваю і вимикаю диктофон.
м. Чернігів
Тимур ЛитовченкоУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння любові: чоловіки», після закриття браузера.